«Все буде добре» – найріднішим почерком набиті татуювання на руках двох донечок й дружини. Цими словами обнадіював у кожному дзвінку із спочатку доріг ООС, а згодом – із самого пекла повномасштабної війни. Ця фраза стала останньою у єдиному листі з полону. «Все буде добре», – востаннє рідні бачили живим на знайденому (як же вони його шукали!) відео, опублікованому на російському телеграм-каналі. Той, хто йшов на війну з абсолютно усіма своїми зубами, не мав жодного. Страшенно змарнілий і вихудлий. По тому, як дивиться, було зрозуміло: не бачить. «Я буду його очима, лише б вернувся», – просила Бога й Всесвіт дружина. Не судилося. «Дорогі мої рідні, – звертався до найдорожчих у світі. – Все буде добре. Сподіваюся, іще вас побачу». «Він розумів, що цього вже не буде», – підсумують згодом його дівчатка. Вони ж бо знають: міцний, як кремінь, він просто їх завжди беріг.
«Помер від інсульту», – написали в заключенні кати. «Відбита селезінка та проломаний череп», – встановлять наші експерти. «Віддали тіло одразу по смерті, в травні 2023-го», – наполягатимуть орки. Наші відповідні служби запевняють, що в березні 2024-го. «Ми вдячні усім причетним, що тіло тата нині покоїться у рідній землі, – не знають стримку доньчині сльози. – От тільки дуже хочемо знати, де воно направду було цілий рік. Так, оркам віри нема. Але тоді б нам судилося востаннє побачити батька. А не коробочку-труну».
Сергій Григор’єв із Пирятина, що на Полтавщині, пів року не дожив до шістдесятиріччя. Війна. А стільки мав планів і мрій. Ще так багато не встиг навчити двох онуків Паоло та Джорджа, в яких не чув душі, для яких власноруч змайстрував пів гаража велосипедів. За повсякденною працею, за щоденними турботами-клопотами (завжди ж бо дбав про комфорт родини) не було часу на відпочинок. «Повернуся, купим човен й поїдемо на риболовлю», – запевняв кохану, в щасливому шлюбі з якою прожили 36 років. Лиш повернувся на щиті.
Його дівчатка
Галина з Сергієм познайомилися у 1988-му. Оте кохання, направду, з першого погляду, оте, мов магнітом, притягання одне до одного уже за місяць привело закоханих на весільний рушник. На сім років старший, спокійний, виважений, стриманий, мудрий, з напрочуд золотими руками і неймовірно добрим серцем, він з першого дня й щосекунди був надійною стіною для сім’ї. «По весіллі ми стали матеріали звозити на земельну ділянку, яку отримав Сергій від місцевої нафтобази, де тривало працював, – гортає щасливі миті нині безутішна вдова. – Наступного року на Покрову вже зі старшою донечкою Яночкою в’їхали у свій будинок».
Подружжя не цуралося жодної роботи. Й господарство тримали, й городи обробляли, й бізнесом займалися (у важкі дев’яності, придбавши «Газон», їздили з нехитрою провізією селами), й магазини тримали. Сергію ж і заробітчанського хліба довелося скуштувати.
Після служби в Афганістані трудовий шлях юнак розпочав водієм в нафтогазорозвідувальній експедиції глибокого буріння у Пирятині. Був машиністом-кочегаром Пирятинської нафтобази, водієм у кількох кооперативах, будівельником Пирятинського навчально-курсового комбінату, заступником директора з господарської частини Пирятинського ліцею.
«Він розчинявся у дітях, – розповідає Галина. – Пам’ятаю, тривало перебувала в пологовому, бо переношувала молодшу донечку. То він весь вільний час проводив там, сидячи на сходинковому майданчику. А коли Ксюша з’явилася на світ, примчав, зрізавши із клумб усі троянди. «Телескопчик маленький», – констатував, глянувши на неї. Ксеня – точна копія Сергія, Яна – моя, характерами ж навпаки. Чоловік жартома називав їх «моя» й «твоя» доньки. «І чому це твоя донька мою катати не хоче?» – усміхався, коли мала Ксеня просила на чотири роки старшу Яну покатати на велосипеді. Працюючи в кооперативі, щовечора повертався пізно, втомлений. Проте не було й разу, щоб не привіз дітям марс і снікерс, мені – баунті (хто що любив). Найосновнішим законом для нього були доньчині «хочу». Вони ніколи ні в чому не знали відмови, як згодом двійко Яниних синочків. Весь вільний час справжній батько і дідусь присвячував рідним».
Нині Яна й Оксана вміють орудувати будь-яким чоловічим інструментом. «Батько нас ніколи до цього не спонукав, – зізнається Оксана. – Просто ми завжди бачили його за роботою. Здається, не було такого у світі, чого б не міг чи не вмів. Як чогось не розумів – шукав в інтернеті. З роботи ледь ноги притягне – і все одно йде в гараж: ремонтував пральні машинки, авто, техніку – усе вмів реанімувати. Виготовляв потрібне й з дерева, і з металу. Та він й під час першого відрядження на Донеччину, ще за ООС, піймав рій, сам змайстрував вулик – пасічникував. Й душ на позиціях облаштував, і баню, снігоочисник й дроворуб змайстрував. А вже з повномасштабним вторгненням, розповідали нам його побратими, лиш він в підрозділі вмів повернути до життя зовсім стареньку зношену техніку.
Казки для рідних
«Сергій ніколи не панікував і завжди вмів заспокоїти, – констатує дружина. – А ще постійно дбав і думав про рідних, про близьких, згодом – про побратимів. Ніколи власний комфорт не мав для нього значення. Нас же, окрім того, що леліяв, як міг, усіляко намагався вберегти від хвилювань». Підписавши контракт із ЗСУ у 2020-му, в 57-річному віці, на відчай й не збагнення в коханих очах, здотепував: «Пенсії військових дружинам переходять». Знав, що надто хвилюються, намагався телефонувати кілька разів на день. Після першого повернення з пекла Донеччини рідні благали дати слово, що більше не проситиметься на передову. Освоївши у Львові спеціальність водія бронемашини «Козак» (так цим пишався: «Стільки кнопок, як в літаку», – розповідав), 1 січня 2022-го сказав рідним, що 4-го знову на Донеччину. Але хибно обнадіював, що на трішечки, допоки хлопчину на зміну підівчать. Навесні ж 2022-го, у вже голодному, холодному, вщент простріляному Маріуполі, без будь-яких комунікацій, все ж віднаходячи бодай найменші можливості для зв’язку, розповідав, що все добре, дівчата готують супи, їсти вистачає. І навіть говорив про грушеве варення. Лиш згодом дізнаються рідні: не було ніякої їжі.
«Доця, ти пиши»
«Ти як?» – набрала на світанку 24 лютого 2022-го Галина Сергія. «Все добре, – як завжди спокійно, не видаючи жодного хвилювання. – А ви?» «Сергію, Київ бомблять», – не могла стримуватися. «Давай», – не було часу на розмову.
…«Три «Козаки», кожен з яких налічував водія та двох джавелінщиків, під керівництвом командира виїхали на позицію поблизу Маріуполя. Коли їх розбили росіяни, усіх десятьох забрали морпіхи 36-ї бригади імені контрадмірала Білинського», – переповідає Оксана розповідь звільненої полоненої, яка була разом із тією групою на заводі Ілліча в Маріуполі.
Три дні зі Сергієм (позивний «Юрійович») не було зв’язку. Згодом набрав: «Зі мною все добре. Як ви?» І знову кілька днів невідомості. Тоді Оксана знайшла у соцмережах маму командира, з якою підтримують зв’язок дотепер. Син їй теж не телефонував. А потім Галину набрала Світлана, її чоловік служив разом зі Сергієм. Подружжя також із Пирятина. Костянчик, як його називав «Юрійович», під’єднався до старлінка і передав: з ними все добре.
«Згодом якось уночі, – згадує Оксана, – татів номер з’явився у соцмережі, а затим – прийшов «+».Я йому писала і довго чекала відповіді. «Доця, ти пиши, не чекай, поки я прочитаю. Я читатиму, як ловитиме зв’язок», – написав мені. І я писала. Про все. Про придбання і побут, про дрібнички. Щоб знав – чекаєм».
Про те, що хлопці потрапили в полон, Галині зателефонувала все та ж Костянчикова Світлана. «Виявляється, – ніяк не втамує найпекучіші сльози дружина, – всім хлопцям вдалося зв’язатися тоді з рідними. А він не набрав. «Мамо, а що б він тобі сказав?» – розуміють тата донечки. Хоч би почула. Востаннє».
Парадокс
У Пирятин Сергій зовсім маленьким переїхав із батьками з… росії. Чи відав тоді бодай хтось, що його закатує країна, в якій народився.
12 квітня 2022 року Сергій Григор’єв потрапив у російський полон. Через три дні військкомат сповістив рідних, а у травні – підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста. У листопаді вдалось знайти вище згадане відео. З нього дізналась, що чоловік в Камишені Волгоградської області. У серпні 2023 року до сім’ї оборонця вдруге зателефонували з Червоного Хреста, сказали: «Стан задовільний». «Ми вхопилися за надію, молилися, аби витримав фізично, бо морально, знали, загартований, витримає. Але його вже не було в живих…» – плаче Оксана. На той час від звільненого з полону вдалося дізнатися, що Сергій перебуває у Каменськ-Шахтинському Ростовської області.
Рідні хапалися за найхиткіші рятівні соломинки. Щообміну писали звільненим, скидаючи Сергієве фото. Після чергового з них, 3 січня 2024-го, Оксана написала одному зі звільнених, коли той з’явився в чаті рідних полонених, які перебувають чи перебували у Каменськ-Шахтинському. Це було 5 січня. Він прочитав й не відповів. Закралися дурні передчуття. О 5 ранку 7 січня оборонець знайшов в собі сили відписати: «Юрійович помер». Набрала, щоб переконатися. Той підтвердив. Зрозуміла мало – дуже заїкався… А ще хлопці згодом скажуть: били нещадно, усіх, на вік не зважали.
Досі разом доглядають сад
Як же вони його чекали з полону! Галина більше ста кущів троянд насадила, смородину переселивши. «Ох же приїде, зрадіє», – тішила себе. Як же вони молилися! Концентрували думки сильно-сильно, аби підтримати його своєю енергією. Втім, клятий ворог до молитов байдужий.
1 січня 2022-го подружжя востаннє разом обрізало посаджений Сергієм чималий сад. «Як же він зародив того року! – безстримно котиться сльоза змарнілим обличчям. – Ніби плакало тендітне гілля крупним яблуком». Галина й досі, пораючись в саду, переконана: вони працюють удвох: «Мені не важко підіймати, переставляти важкості, бо він зі мною. А як не можу в гаражі знайти якогось інструменту, запитую його – і одразу знаходжу».
…Рідні переконані: він направду продовжує бути з ними. Завжди. І щомиті оберігати. Просто – із неба. Бо він не міг їх залишити, надто надмірна його любов.
