Свого часу студентці Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання Світлані Портной під час чергових змагань довелося з командою кілька днів жити в одному з дитячих інтернатів. Тоді вирішила: коли матиме сім’ю, неодмінно огорне материнською увагою і домашнім затишком бодай одну сироту. Їй, тоді зовсім юній, краялося серце від того, що діти в подібних закладах мусять жити за режимом.
І хоч змалку мріяла пов’язати своє життя виключно зі спортом (гідно представляла на спортивних змаганнях, олімпіадах, конкурсах спершу школу, згодом коледж), отримавши диплом, допоки шукала роботу за фахом, тимчасово влаштувалася у сусідні від рідних Щурівчиків Ліщани на Ізяславщині продавчинею. Оця, як мовиться, невипадкова випадковість і вирішила подальшу долю. Шістнадцятирічний Віталій, який мешкав поруч, чи не з першого погляду закохавшись в двадцятирічну красуню-продавчиню, почав вчащати у заклад. Дівчина відповіла взаємністю. Тож за рік весілля зіграли. Небавом лелека приніс донечку Владу…
Вам також може сподобатися
Збігав час. Закохані міцно спиналися на ноги. Не лише трудилися на місцевому фермерському господарстві, де й донині Світлана – оператор з доїння, Віталій – оператор на молокопроводі, а тримали чимале господарство. Встигали обходити трьох корів, кількох телят, коня, чималу кількість поросят, кролів, різноманітної птиці, обробляти городи…
Через п’ять років після Влади небо подарувало подружжю Віталіну, а ще через три – Павлика. А взагалі обійстя Портних завжди, мов магнітом, приваблювало дітвору. Не вщухали тут дитячий гомін і сміх племінників, своїх дітей, їхніх друзів. «Ну чому у всіх є братики, а у мене нема?» – не вгавав Павло. І таки виканючив. «Народжувати мені вже не можна було, – гортає книгу прожитого Світлана Юріївна, – бо ж тричі кесарили. Тому вирішили з чоловіком втілити в життя давню мою, так би мовити, самій собі обітницю. У відповідних органах дали перелік документів, що необхідно зібрати. «Все, нічого не буде», – подумала я, на список глянувши, – і продовжує: – Де ж ми візьмем стільки часу, щоб всі їх зібрати? Утім – з Божою допомогою й папери зібрали, й навчання пройшли».
…Денису, коли вперше приїхали у заклад, в якому перебував, було вже шість. Дитина добре пам’ятала маму, яка померла рік тому. Проте на контакт пішов одразу. На Павлику, якому тоді було десять, навіть показав прийоми рукопашного бою, – усміхається жінка з великим серцем. – Ми й досі, хоч три роки минуло, ніяк не можем переконати Дениса, що битися – то недобре. Вірніше, його поведінка суттєво покращилася, проте в школу через нього мене все ще викликають. Та це пройде. Над цим працюєм. Коли привезли його додому, спати сам боявся. Тож ліжечко його поставили спершу у нашій спальні. Згодом звик, перейшов до Павлика. Нині Денис, хоч мав би бути в третьому, в другому класі. Бо свого часу перший клас більше пропускав, як відвідував. Тож ми вирішили почати спочатку, щоб йому було легше. Вчителька, яка живе по сусідству, додому приходить з ним займатися».
Влада працює в одному з дитячих розважальних центрів в іншому місті. Туди ж навчатися на кухаря-кондитера подалася й Віталіна. «І так нам з чоловіком захотілося донечки, – щиро всміхається Світлана. – А тут якраз в одному з чатів виклали фото дітей, які потребують влаштування в родину. «Дивись, яка гарна дівчинка», – показала чоловіку. «Давай візьмемо її», – зрозумів з півслова. Зателефонувала у службу у справах дітей та сім’ї нашої Сахновецької сільської ради. Там сказали, що зараз вона перебуває у Польщі, та забрати її до родини цілком реально (кілька дітей там влаштували тимчасово разом з вихователькою інтернатського закладу). У службі нам пообіцяли всеможливе сприяння, проте, зрозуміло, дорога і всі витрати лягали на нас. «Що робити? – запитала я чоловіка. – Це ж і паспорт виготовити, й дорога недешева». «Якщо ми багато не жили, то й починати не варто», – віджартувався й благословив на поїздку. До того, зрозуміло, між нами відбулося онлайн-знайомство. Тож коли приїхала за нею у Гданськ, підбігла, обійняла. Це було минулорічного травня. Даринці було десять. І хоч мама її жива й, подейкують, мешкає не так далеко від нас, дівча її не пам’ятає. Для себе вигадала легенду, у яку хоче вірити, що це ми її батьки. Просто вона загубилась, а тепер знайшлась».
Велика дружна родина ніколи не ділить дітей на своїх і чужих. «Всі наші, всі однакові, всі рівні, – запевняє щаслива ненька. – Кожен має свої захоплення, смаки, вподобання. Хлопці здружилися, полюбляють футбол. Тож нещодавно чоловік придбав обидвом бутси й м’яча. Даринка ж дуже любить собак. Хоч двоє було, дівчинка так марила своєю, що тепер маємо третю улюбленицю, вівчарку Герду».
Бабусі й дідусь теж усіх онуків однаково люблять. А що ті вже до них рвуться – не передати. Кожен день народження в родині обов’язково відзначають. З’їжджається-сходиться велика родина. До Дениса хрещена приїздить. Рідні ж Даші поки не відгукнулися. Найбільше дітвора любить, коли усі збираються й гуртом їдуть до розважального закладу, де працює старша сестричка Влада. П’ятикласниця Даша з нетерпінням чекає додому на вихідні сестричку-студентку Віталіну. Ці дні дівчата проводять разом.
«Чужих дітей не буває. Як би це банально не звучало, – констатує Світлана. – Так хочеться, щоб уся дітвора мала домівку, батьків, право на щасливе дитинство. Моя середуща сестра Яна з чоловіком теж до своїх двох взяли у родину двійко братиків, 14 і 12 років».
Світлана щочотири дні має два вихідних, в які й примудряється охопити більшість хатніх справ. У день ж, коли на роботу, встає о пів на п’яту. Бо ж своє господарство обійти треба, корівки, яких дві, подоїти… А на шосту вже треба бути на роботі. «Я ходжу тричі на день на три години, – розповідає. – Чоловікові на роботі треба бути довше. І ходить він через день».
У цього напрочуд щирого подружжя не просто збільшилася кількість подарунків під ялинку, під подушку, зросли витрати на необхідне чи забаганки (як-от велосипеди чи подібне), помножилася відповідальність й посилилися переживання (то вірус, то хвороба, то лікарня). У них, і це найголовніше, – суттєво додалося любові. Бо хіба є що цінніше у світі, ніж щире дитяче сердечко, що любить тебе над усе.
