Свого часу студентці Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання Світлані Портной під час чергових змагань довелося з командою кілька днів жити в одному з дитячих інтернатів. Тоді вирішила: коли матиме сім’ю, неодмінно огорне материнською увагою і домашнім затишком бодай одну сироту. Їй, тоді зовсім юній, краялося серце від того, що діти в подібних закладах мусять жити за режимом.
І хоч змалку мріяла пов’язати своє життя виключно зі спортом (гідно представляла на спортивних змаганнях, олімпіадах, конкурсах спершу школу, згодом коледж), отримавши диплом, допоки шукала роботу за фахом, тимчасово влаштувалася у сусідні від рідних Щурівчиків Ліщани на Ізяславщині продавчинею. Оця, як мовиться, невипадкова випадковість і вирішила подальшу долю. Шістнадцятирічний Віталій, який мешкав поруч, чи не з першого погляду закохавшись в двадцятирічну красуню-продавчиню, почав вчащати у заклад. Дівчина відповіла взаємністю. Тож за рік весілля зіграли. Небавом лелека приніс донечку Владу…
Збігав час. Закохані міцно спиналися на ноги. Не лише трудилися на місцевому фермерському господарстві, де й донині Світлана – оператор з доїння, Віталій – оператор на молокопроводі, а тримали чимале господарство. Встигали обходити трьох корів, кількох телят, коня, чималу кількість поросят, кролів, різноманітної птиці, обробляти городи…
Через п’ять років після Влади небо подарувало подружжю Віталіну, а ще через три – Павлика. А взагалі обійстя Портних завжди, мов магнітом, приваблювало дітвору. Не вщухали тут дитячий гомін і сміх племінників, своїх дітей, їхніх друзів. «Ну чому у всіх є братики, а у мене нема?» – не вгавав Павло. І таки виканючив. «Народжувати мені вже не можна було, – гортає книгу прожитого Світлана Юріївна, – бо ж тричі кесарили. Тому вирішили з чоловіком втілити в життя давню мою, так би мовити, самій собі обітницю. У відповідних органах дали перелік документів, що необхідно зібрати. «Все, нічого не буде», – подумала я, на список глянувши, – і продовжує: – Де ж ми візьмем стільки часу, щоб всі їх зібрати? Утім – з Божою допомогою й папери зібрали, й навчання пройшли».
…Денису, коли вперше приїхали у заклад, в якому перебував, було вже шість. Дитина добре пам’ятала маму, яка померла рік тому. Проте на контакт пішов одразу. На Павлику, якому тоді було десять, навіть показав прийоми рукопашного бою, – усміхається жінка з великим серцем. – Ми й досі, хоч три роки минуло, ніяк не можем переконати Дениса, що битися – то недобре. Вірніше, його поведінка суттєво покращилася, проте в школу через нього мене все ще викликають. Та це пройде. Над цим працюєм. Коли привезли його додому, спати сам боявся. Тож ліжечко його поставили спершу у нашій спальні. Згодом звик, перейшов до Павлика. Нині Денис, хоч мав би бути в третьому, в другому класі. Бо свого часу перший клас більше пропускав, як відвідував. Тож ми вирішили почати спочатку, щоб йому було легше. Вчителька, яка живе по сусідству, додому приходить з ним займатися».
Влада працює в одному з дитячих розважальних центрів в іншому місті. Туди ж навчатися на кухаря-кондитера подалася й Віталіна. «І так нам з чоловіком захотілося донечки, – щиро всміхається Світлана. – А тут якраз в одному з чатів виклали фото дітей, які потребують влаштування в родину. «Дивись, яка гарна дівчинка», – показала чоловіку. «Давай візьмемо її», – зрозумів з півслова. Зателефонувала у службу у справах дітей та сім’ї нашої Сахновецької сільської ради. Там сказали, що зараз вона перебуває у Польщі, та забрати її до родини цілком реально (кілька дітей там влаштували тимчасово разом з вихователькою інтернатського закладу). У службі нам пообіцяли всеможливе сприяння, проте, зрозуміло, дорога і всі витрати лягали на нас. «Що робити? – запитала я чоловіка. – Це ж і паспорт виготовити, й дорога недешева». «Якщо ми багато не жили, то й починати не варто», – віджартувався й благословив на поїздку. До того, зрозуміло, між нами відбулося онлайн-знайомство. Тож коли приїхала за нею у Гданськ, підбігла, обійняла. Це було минулорічного травня. Даринці було десять. І хоч мама її жива й, подейкують, мешкає не так далеко від нас, дівча її не пам’ятає. Для себе вигадала легенду, у яку хоче вірити, що це ми її батьки. Просто вона загубилась, а тепер знайшлась».
Велика дружна родина ніколи не ділить дітей на своїх і чужих. «Всі наші, всі однакові, всі рівні, – запевняє щаслива ненька. – Кожен має свої захоплення, смаки, вподобання. Хлопці здружилися, полюбляють футбол. Тож нещодавно чоловік придбав обидвом бутси й м’яча. Даринка ж дуже любить собак. Хоч двоє було, дівчинка так марила своєю, що тепер маємо третю улюбленицю, вівчарку Герду».
Бабусі й дідусь теж усіх онуків однаково люблять. А що ті вже до них рвуться – не передати. Кожен день народження в родині обов’язково відзначають. З’їжджається-сходиться велика родина. До Дениса хрещена приїздить. Рідні ж Даші поки не відгукнулися. Найбільше дітвора любить, коли усі збираються й гуртом їдуть до розважального закладу, де працює старша сестричка Влада. П’ятикласниця Даша з нетерпінням чекає додому на вихідні сестричку-студентку Віталіну. Ці дні дівчата проводять разом.
«Чужих дітей не буває. Як би це банально не звучало, – констатує Світлана. – Так хочеться, щоб уся дітвора мала домівку, батьків, право на щасливе дитинство. Моя середуща сестра Яна з чоловіком теж до своїх двох взяли у родину двійко братиків, 14 і 12 років».
Світлана щочотири дні має два вихідних, в які й примудряється охопити більшість хатніх справ. У день ж, коли на роботу, встає о пів на п’яту. Бо ж своє господарство обійти треба, корівки, яких дві, подоїти… А на шосту вже треба бути на роботі. «Я ходжу тричі на день на три години, – розповідає. – Чоловікові на роботі треба бути довше. І ходить він через день».
У цього напрочуд щирого подружжя не просто збільшилася кількість подарунків під ялинку, під подушку, зросли витрати на необхідне чи забаганки (як-от велосипеди чи подібне), помножилася відповідальність й посилилися переживання (то вірус, то хвороба, то лікарня). У них, і це найголовніше, – суттєво додалося любові. Бо хіба є що цінніше у світі, ніж щире дитяче сердечко, що любить тебе над усе.