Софійка Ященко – життєрадісна, допитлива й світла дівчинка. Від багатьох інших дітей її відрізняє те, що на ніч вона слухає татів голос, записаний їй аудіоповідомленням з фронту. Слухає голос у записі, бо живого їй вже не почути.
Сповіщення про смерть свого чоловіка, старшого солдата, гранатометника Віктора Ященка Катерина отримала у день народження доньки – 5 листопада. Розповісти про непоправну втрату в Софійчине свято Катя не змогла. Треба було день протриматися, вдягнути маску-усмішку, щоб не псувати дитині свято…
Вам також може сподобатися
На захисті країни з 2014-го
Віктор Ященко пішов захищати рідну землю у 2014 році, коли війна росії проти України називалася антитерористичною операцією. Тоді юнак віком трохи за двадцять, прослуживши рік, отримав важке вогнепальне поранення в ногу поблизу селища Піски, був демобілізований. Лікування й реабілітація у багатьох медичних закладах країни забрали багато сил і часу. І привели зрештою Віктора до його долі – у госпіталі в Ружичній поблизу Хмельницького. Катерина тут і досі працює медсестрою. Жінка пригадує, що це було кохання з першого погляду. Віктор під час першої ж зустрічі взяв її номер телефону, запитав, в якому саме мікрорайоні міста живе, і вже за кілька днів приїхав. Познайомився з батьками, й одразу ж почалися романтичні стосунки.
Проте АТО тривала, й Віктор вирішив, трохи підлікувавшись, підписувати контракт із ЗСУ. Це він зробив, і у 2016-2019 роках служив у 19-й ракетній бригаді «Свята Варвара» Сухопутних військ Збройних сил. За ці три роки побував у багатьох гарячих точках Донбасу – там, де в ті роки локалізувалася війна. Змінив кілька посад – був і водієм, і снайпером.
Коли завершилася трирічна дія Вікторового контракту, чоловік вирішив повернутися до цивільного життя, до того ж Катя уже носила під серцем донечку. Віктор влаштувався помічником машиніста у залізничному депо, адже ще до мобілізації у 2014 році працював на Укрзалізниці, щоправда, в столиці. Тепер же, звісно, хотів бути поруч з сім’єю, тому й влаштувався на роботу в Хмельницькому.
Від ракетника до спецпризначенця
Цей шлях Віктор обрав свідомо. Коли ще підписував контракт зі Збройними силами у 2016 році, то прагнув потрапити в один із елітних підрозділів, котрі виконують спеціальні завдання особливої складності. Проте тоді йому на заваді став стан здоров’я після отриманого у 2015 році поранення. До числа спецпризначенців не взяли. Коли ж Віктор був мобілізований на захист країни за кілька днів до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, то згодом таки зміг реалізувати свою військову мрію – потрапити в підрозділ, що виконує особливі завдання. Йдеться про 140-й окремий центр спеціальних операцій – підрозділ спеціального призначення Сил спеціальних операцій Збройних сил України.
Про велику війну 24 лютого зранку Каті повідомив саме Вітя – він уже був у військовій частині. Зателефонував зі страшними новинами, хоча, звісно, здогадки про це були. Виїжджати за кордон з малечею Катя не стала, хоча в Польщі багато років мешкає її сестра. Хотіла бути в Україні, підтримувати чоловіка, хоч і на відстані.
Мобілізований до ракетної бригади, Віктор все ж знайшов спосіб перевестися в 140-й окремий центр спецоперацій – очевидно, велика війна спростила жорсткі вимоги до стану здоров’я. І якщо раніше у спецпризначенці Віктора не брали, то тепер мотивований, із бойовим досвідом боєць таки туди потрапив.
Тоді бачитися з дружиною і маленькою донькою приїжджав коли-не-коли — під час ротацій, відпусток. Звикли спілкуватися на відстані. Катя знала: хай що, а Вітя дасть про себе знати — дзвінком, письмовим чи голосовим повідомленням. Але відзвітувати, що з ним усе добре, мусив обов’язково, як і надіслати Софійці голосове повідомлення. Дівчинка їх слухала, знаючи, що тато хоч і не поруч, проте дуже-дуже любить її і сумує за своєю єдиною донькою. А не поруч, бо виконує складні завдання, захищаючи її і кожного українця у відносно спокійному місті й селі.
«Якось Вітя під час однієї з коротких телефонних розмов сказав: «Певно, таки я тебе дуже люблю», – пригадує незабутні моменти спілкування Катя. – Я, звісно, не сумнівалася в його почуттях, але все ж запитала, що спонукало до цього зізнання саме зараз. На що Вітя відповів, що, певно, треба дуже любити дружину, щоб йти по мінному полю понад годину задля інтернет-зв’язку, щоб повідомити, що з ним усе добре. А потім ще ж треба було повертатися…»
…Перестав виходити Віктор на зв’язок у перших числах жовтня. Катя знала, що він вирушає на завдання 3 жовтня і що зв’язку з ним не буде протягом десяти днів. Проте ще коли ці дні не звершилися, їй зателефонували чоловікові побратими з повідомленням, що група їхня була розділена на три підгрупи, і одна із завдання вже повернулася, чекають на другу, потім – на третю, в якій був Віктор. Він просив перетелефонувати дружині, щоб запевнити її, що з ним усе добре. Проте тривога Каті наростала. І вже 15 жовтня вона отримала офіційне сповіщення про зникнення Віктора безвісти. Із цього документа жінка дізналася, що він перевівся, їй не повідомивши, у Третю окрему штурмову бригаду. Це була його мрія – бути не просто військовим і виконувати потрібні армії завдання, а саме відвойовувати у ворога активними штурмами українську землю. І він все для того робив, до останнього свого подиху. Віктор Ященко загинув 14 жовтня 2024 року в нерівному стрілецькому бою з окупантами на Луганщині біля села Макіївки Сватівського району. Про це Катерині офіційно підтвердили 5 листопада 2024 року.
Нині Софійка часто просить маму поїхати разом до тата. На кладовищі серед великої кількості могил із синьо-жовтими стягами вона ставить Каті щирі й безпосередні по-дитячому, але такі глибокі за своєю суттю запитання: «Навіщо Бог забрав мого тата? Навіщо йому стільки тат? Вони ж повинні жити, бути поряд зі своїми дітками, захищати їх і любити…» А на ніч знову слухатиме живий татів голос, який назавжди й навічно любитиме свою доньку. Хоча тепер із небес…
P.S. На вшанування подвигу Віктора Ященка його дружина ініціювала петицію «Про присвоєння звання Героя України Ященку Віктору Віталійовичу (посмертно)». Підтримати її може кожен: https://petition.president.gov.ua/petition/236970
