Львів’янин Роман Дідера пішов захищати країну від ворога ще в 2015 році, долучившись до АТО, як тоді називали російсько-українську війну. У той час чоловік не проживав за місцем прописки, тому не отримував повістки, які йому надходили. Відтак сам пішов у військкомат, адже байдуже ставитися до подій в країні не міг. Цього не дозволяла його громадянська позиція. Роман планував, що його призвуть за тиждень чи місяць, проте у військкоматі після проходження медичної комісії повідомили, що відправлення… завтра. Це трохи шокувало, бо треба було звільнитися з роботи, підготувати до цієї інформації сім’ю – дружину й двох синів: дворічного Максима й семирічного Ростика. «Але треба, то треба, – пригадує Роман. – Повернувся додому, зібрався, сповістив новину рідним. Досі у моїй пам’яті те, як домовився зі старшим сином, що він як справжній мужній чоловік не плакатиме, коли я від’їжджатиму автобусом. Той слова дотримав, сльози стримував, але таки не зронив жодної, бо татові пообіцяв залишатися за старшого».
В АТО Роман Дідера прослужив майже рік. Проте приблизно за місяць до демобілізації чоловіка скувала хвороба, котра зазвичай вражає людей старшого віку. Постійні перебування в окопах почали руйнувати клітини кульшових суглобів 37-річного Романа. «Тоді мене, вже лежачого, доправили в Слов’янськ, – розповідає Роман Дідера, – потім – до Харкова, згодом – у Львів. Річ у тім, що в мене набрякали коліна, а насправді руйнувалися кульшові суглоби. Лікарі оголосили вердикт: або ампутація, бо гниють і розсипаються кістки, або протезування. Проте замінити суглоби потрібно було швидко – на це в мене було два місяці. На один протез кошти мені зібрали через соцмережі, другий допоміг купити благодійний фонд».
На запитання, чи ці протези на постійній основі, чи не потребують заміни, чоловік відповідає, що загалом так, проте поводитися з ними слід по-особливому, дуже берегти. По суті це інший спосіб життя, до прикладу, зовсім не можна бігати. З протезами просто слід навчитися жити.
Вишивати Романа навчила дружина
Мар’яна Дідера захоплена вишивкою понад двадцять років. Чоловік часто спостерігав за «золотими» руками коханої вишивальниці, а потім якось вирішив спробувати сам. Таке бажання в нього з’явилося, вже коли в країні розпочалася велика війна. Чоловік каже, що це заняття його заспокоює. В минулому військовому й учаснику АТО, Роману непросто лише спостерігати за воєнними подіями в країні. Він підтримує зв’язок з колишніми побратимами, шкодує, що не може їм допо-могти й підтримати на фронті. Але розуміє, що додав би проблем хлопцям, був би тягарем. Нова справа вишивання захопила чоловіка: він занурився в неї повністю і взявся одразу за великий проєкт. Перше, що вдалося втілити Романові, це великий образ Ісуса Христа, створений бісером. Цікаво, що Мар’яна одночасно з ним вишивала подібний образ нитками. І готовими роботами подружжя обмінялося.
Потім Роман взявся за вишиванки. Зараз у його доробку – сім сорочок для себе і три – для дружини. Він одягає вишиванки не лише на свята, а й у будень. Бо не розуміє, чому не носити ці речі щодня, якщо вони тішать і надихають. Нині вони з Мар’яною разом працюють у магазині вишивок «Лелітка» у Львові. Дружина там свого часу була постійним покупцем. Якось власниця запропонувала їй роботу, хоча ніколи раніше нікого спонтанно так не запрошувала. Роман на той час працював в охороні в школі. Згодом йому також запропонували працювати в «Лелітці», бо часто допомагав дружині. А загалом до нинішньої роботи й захоплення вишивкою Роман працював художником-дизайнером, автослюсарем (це основна спеціальність чоловіка), завідував складом, торгував на базарі овочами й фруктами…
Чи переросте вишивальне хобі у власну справу?
На запитання, чи не хотів би це захоплення, на перший погляд незвичне для чоловіка, перетворити у власну справу Роман відповідає, що поки це не на часі. «Воно має настати саме собою, – пояснює вишивальник. – Для мене вишивка нині в задоволення. На потік ставити поки не готовий. Коли вдосталь навишиваюся, тоді, можливо, зможу вишивати ще комусь, окрім як собі та дружині. Коли в нас обох буде по сім вишиванок, то, можливо, спробую вишивати ще комусь. До слова, навіть мамі і молодшому синові купили. А старшому синові до Дня Незалежності планую вишити сорочку з взорами Київщини. Я збираю сорочки сам, тобто вишиваю на великому шматі тканини, потім розкроюю, зшиваю руками».
Дружина каже, що Роман працює у турборежимі, і вона, вишивальниця зі стажем, за ним сьогодні просто не встигає. Учень перевершив учителя – саме так, додає Роман, Мар’яна каже про його вишивальні вміння, бажання й прагнення. Вона вишиває хрестиком, а Роману вдалося освоїти до 15 технік вишивки. А все тому, що йому дуже цікаво і хочеться освоїти все нове. Кожна його нова сорочка вишивається в новій техніці. Зізнається, що на клаптиках-спробах може не виходити, а ось коли береться за готовий виріб, то одразу все вдається. Він просто впевнений у результаті. І ця впевненість долає всі ймовірні недоліки.
