Народився Павло на Сумщині, в прикордонному з росією місті Білопіллі, а зростав у будинку дідуся і бабусі. Разом з двоюрідною сестричкою Наталкою, яка була на вісім років старшою, допомагали по господарству дорослим. Ще у шкільні роки хлопчик захопився спортом. Відвідував дитячо-юнацьку спортивну школу імені Юрія Білонога. З другого класу займався спортивною ходьбою, а пізніше – бігом, футболом. Також полюбляв гру у шахи. Не раз він ставав призером багатьох змагань, мав чимало дипломів і медалей.
«Ця любов до спорту привела сина до Путивльського фахового коледжа, де отримав освіту тренера та викладача, – розповіла мама Оксана Олексіївна. – Але перед початком трудової діяльності Павло на два роки пішов до армії. Службу проходив у Маріуполі, у війську Національної гвардії. Після повернення до цивільного життя пів року вів гурток трудового навчання у місцевому центрі для дітей та юнацтва, допомагав облаштовувати клумби, навчав дітей деревообробці. Проте зрозумів, що це все – не його. І кілька років їздив до Києва, працював у різних охоронних фірмах».
Вам також може сподобатися
Часто приїздив до своєї бабусі та дідуся, сім’ї маминої сестри і його хрещеної Лариси Матюхи, які жили разом. Оскільки мама вдруге вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка, бабусин дім став для нього рідним. Проте дуже радів народженню молодшої сестрички Тетянки та, коли міг, навідувався до неї, привозив гостинці.
За словами матері, у 2021 році Павло разом з товаришем вирішили підписати контракт та пішли служити у п’ятий прикордонний загін, що дислокувався на Сумщині. Казав, що тут себе знайшов, дуже подобався новий вид діяльності, личила військова форма…
Війна застала Павла Угнівенка в Чернігові на чергових навчаннях. У перші дні був на зв’язку з рідними, радив зібрати документи і всі важливі речі у тривожну валізку та тримати її при собі. І в разі небезпеки – евакуюватися подалі від Білопілля.
«Спочатку ми ховалися у підвалі, бо не розуміли, що коїться і доки це триватиме. Було дуже страшно. Не знали чого чекати від дня завтрашнього, – пригадує Оксана Олексіївна. – Від Павлика дзвінки ставали все рідшими. Інколи і по місяцю не виходив на зв’язок».
Як розповіла тітка Лариса Матюха, з Чернігівщини Павло потрапив на Сумщину, затим тримав оборону у Кураховому, виганяв ворога з Харківщини… І в 2024 році разом з побратимами брав участь в Курській операції. Між собою хлопці називали Павла «Якутом».
«Восени 2023 року Павло одружився. А незадовго перед цим у бліндаж, в якому були всі його речі та документи, влучив ворожий снаряд. Тож усе згоріло. Павлу тоді пощастило – він був на завданні. Загалом за два останні роки служби син мав чотири контузії, проте щоразу повертався у стрій».
10 вересня минулого року в Павла та Ольги народилася донечка Софійка. Чоловік зміг побувати на пологах, потримати на руках немовля. Також він допоміг оформити необхідні документи та взяти участь у хрестинах. Коротка відпустка швидко закінчилася, і боєць повернувся до побратимів на Курщину.
«26 жовтня ми вже не змогли до нього додзвонитися, – крізь сльози згадує мама. – А 30 мене сповістили, що Павло загинув».
Старший сержант, інструктор-гранатометник Павло Шаповал (взяв прізвище дружини після одруження) загинув внаслідок артилерійського обстрілу. Героя поховали 31 жовтня на Алеї Слави в Сумах. Захиснику відтепер назавжди залишиться 27 років…
«Син завжди – все своє життя – жив більше для інших, ніж для себе», – каже згорьована мати. – Війна забирає найкращих. То не просто слова… Це справді так. Паша завжди був готовий прийти на допомогу. Завжди. Чи рідні, чи знайомі, чи сусіди попросять – ніколи не відмовляв. І ніколи ні з ким не конфліктував… Добрий, спокійний, врівноважений хлопчик… Моє світле дитя. Паша був не лише моїм племінником, він був і моїм сином…»
