Невелике місто Добропілля розташоване за три десятки кілометрів від Покровська на Донеччині. Це якщо їхати дорогою. Навпростець – трохи більше двадцяти. Нині там добре чути звуки війни. Фронт стає все ближчим. Не раз місто ворог обстрілював різною зброєю…
Саме там народилася і виросла Євгенія. А коли дівчині прийшов час вступати, на заваді мріям став буремний 2014-й.
«Ми з бабусею ще з’їздили в Донецьк за сукнею на випускний, але в місцевому університеті вирішила не навчатися, хоча мені телефонували і запрошували на перший курс навіть без іспитів, – пригадує вона. – Тож спочатку вступила на кафедру філології Слов’янського вишу, а через два роки перевелася в навчальний заклад Маріуполя. Це місто мені подобалося давно. Ще в шкільні роки не раз їздила сюди на екскурсії в музей, на фабрику. Воно дуже нагадувало рідне Добропілля – затишне, комфортне, привітне. А також мало не щороку поспішали з батьками на море».
Після здобуття освіти Женя працювала в інтернет-магазині та мріяла про власне житло в улюбленому місті. Тож у 2021 році вперше спробувала заробітчанського хліба у Польщі. Додому повернулася в грудні та почала готувати документи для отримання візи.
«За тиждень до повномасштабного вторгнення візові центри почали закриватися, – каже дівчина. – Я так і не змогла подати до них документи. А 24 лютого вранці поїхала до Маріуполя, бо мала забрати паспорт. У травні виповнювалося 25 років, тож віддала документ, щоб поміняти на пластиковий. На той момент початок військових дій не здавався мені чимось надто небезпечним – щось подібне пережили у 2014-му. Та й у Маріуполі, на лівому березі, спочатку було більш-менш спокійно. На автовокзалі лише побачила невеликі черги біля банкоматів, магазинів, аптек…»
За словами Євгенії, ЦНАП не відчинили ні того, ні наступних днів. Добре, що хоч мала з собою закордонний паспорт. А 26 лютого відмінили всі автобусні маршрути з міста. 27-го був останній евакуаційний потяг, того дня рашисти вдарили по залізниці Волновахи. Згодом окупанти почали обстрілювати ті дороги, якими люди намагалися виїхати на власних автівках. Тож покинути Маріуполь дівчина вже не змогла.

На фото: Кота Філа волонтери змогли вивезти з окупованого Маріуполя та передати Євгенії у Польщу. Фото з домашнього архіву.
«На початку березня самі ж люди почали грабувати аптеки, магазини. Розбивали вікна і виносили ліки, продукти, речі… Спочатку поліція намагалася підтримувати порядок, потім їм на заміну прийшли військові. З кінця лютого вже не стало електрики. На початку весни пропала вода, газ і тепло. Особливо холодно стало, коли в домі, в якому я винаймала квартиру, вибуховою хвилею повибивало вікна. Люди спали здебільшого в коридорах та одягнені і взуті, бо коли починався потужний обстріл, потрібно було швидко тікати. Адже часто будинки згорали за лічені хвилини. 5 березня востаннє розмовляла з мамою. Зв’язок «ловив» лише там, де було дуже небезпечно. І ми туди не ходили.
Спочатку ходили по воду до криниці. Вона була доволі далеко від дому. А 6 березня окупанти почали стріляти по натовпу людей, які стояли в черзі по воду. Відтоді ми туди більше не ходили. Питну воду економили, збирали сніг. А для технічних потреб підставляли ємності під водостічну трубу.
Біля нашого дому розташовувалася військова частина. Українські захисники ділилися з нами продуктами, а коли всі пішли тримати оборону на «Азовсталь», ми самі ходили по їхніх підвалах та підзбирували, що залишилося: картоплю, закрутки, олію. Все м’ясне, яке було в наших морозилках, після зникнення електрики зібрали разом. Щодня кип’ятили його та їли потроху, щоб на довше вистачило. Варили на багатті в дворі. Коли починалися обстріли, переносили «кухню» чим ближче до дверей дому. Мешканці сусіднього під’їзду переїхали в наш, бо їхній зруйнували снаряди.
Здебільшого вранці пили чай, каву, які дуже важко було дістати. Був період, коли наші військові самі нам зламували магазини і віддавали звідти продукти… В обід ми готували суп чи кашу. А ввечері доїдали те, що залишалося з обіду».
За словами Євгенії, до них доходили чутки про евакуаційні автобуси, проте люди не мали точної інформації. 16 квітня російські військові урочисто проїхали танками по вулиці та заявили, що взяли Маріуполь. Серед них були й донецькі сепаратисти. Дівчина разом з кількома мешканцями пішла до них розпитати, що відбувається, дізнатися хоч якісь новини.
«Вони брехали, що азовці оточили місто і нікого не випускають. Я запитувала про своє Добропілля. Нічого не відповіли. Проте згодом прийшли до будинку і покликали мене. Начебто земляк з мого міста з ними був. Попросила подзвонити мамі, написала номер. Коли вони почали з нею розмову, мама не вірила, що телефонують від мене. Бо їй вже погрожували раніше. Лише коли почула мій голос… Проте ми не могли відкрито розмовляти. Так, загальними фразами: «Все добре? А там все нормально?..»
Я розуміла, що треба виїжджати. Проте не мала як, не мала чим. В Маріуполі життя перетворилося на якийсь тваринний постійний страх, суцільне пекло. Спочатку від цілодобових обстрілів, літаків, які безперервно скидали бомби, затим в окупації – через те, що тебе слухають і ти не можеш відкрито висловлювати свої думки. Не було жодного уявлення – що буде завтра. Коли вперше за вікном почула російську мову, це була не та російська, якою розмовляли у нас. Вони стріляли по вікнах. Точніше, по тому, що від них залишилося. Затим влаштували обшуки по квартирах. А ми сиділи під дулами автоматів і чекали. Ще два дні нас протримали зачиненими в квартирах, у під’їзді…
За кілька днів перед Великоднем за мною приїхали знайомі. Самі розшукали. Спочатку поїхали в Мелекіне. Через кілька днів знайшлися люди, які наважилися ризикнути та поїхати в бік Запоріжжя: водій з дружиною та літня пара. І я вирушила з ними. Чекати своєї черги на фільтрацію не було сенсу: вона підійшла б десь у серпні… В Бердянську мусили ночувати в машині, бо на ранок формувалася колона автівок. Вулиці патрулювали кадирівці, буряти. Насправді, нам дуже пощастило. Ми минули зо 15 ворожих блокпостів та лише один раз перевірили багажник. Мене взагалі не чіпали. А коли побачила український прапор попереду – заплакала. Наші військові запитали, чи не потрібна допомога, та пропустили. У Запоріжжі волонтери нагодували, зареєстрували, нашій бабці надали медичну допомогу, бо від пострілів окупантів отримала кульове поранення ноги».
Євгенія поїхала в Дніпро до родичів. Там її провідали мама, брат та бабуся. Бо дівчина не могла змусити себе повернутися на Донеччину. І лише у вересні, коли повернулася з Польщі, таки знайшла в собі сили навідатися додому.
Дівчина тривалий час проходила лікування та реабілітацію у психолога. Здебільшого мешкала у Польщі. А в листопаді 2024 року остаточно переїхала в Україну. Нині мешкає в Ірпені та продовжує віддалено працювати в інтернет-магазині.
«В чужій країні стала гірше себе почувати. Не було сил працювати. Було відчуття, що постаріла років на тридцять… Півтора роки снився один і той самий сон: як літак скидає бомби. Зараз ще здригаюся від голосних звуків, тривог, неочікуваних ситуацій. А жахіття сняться все рідше».
Рідні Євгенії з березня цього року знайшли прихисток у Дніпрі, бо їхній будинок зруйнували окупанти.
Допомагає дівчині віднайти рівновагу та спокій її котик Філ. Його, маленьким та нещасним, вона знайшла і підібрала колись у Маріуполі. Дуже хвилювалася, що не може забрати тоді з собою – залишила у знайомих. Згодом волонтери таки змогли вивезти чотирилапого з окупації та доставити їй у Польщу.
Про майбутнє Женя поки що не говорить. Потрібно спочатку відновити сили та знову зібрати до купи свої мрії та бажання, знову потрібно стати собою.