Це був один із кращих періодів у її житті. У новій власній квартирі закінчували ремонт, розрахувалася з роботи, щоб започаткувати власну справу, розквіт творчості та нових грандіозний ідей…
Народилася і виросла Олена в місті Чистяковому (до 2016-го – Торез). Ще з молодшої школи захопилася мистецтвом. Починала з ниток бісеру і поступово удосконалювала та примножувала досвід декоративних виробів ручної роботи. Згодом вони стали такими популярними, що у майстрині почали їх замовляти. Вела свою сторінку в соцмережах. Крім того, Олена з головою поринула в цікавий і захоплюючий світ організації мистецьких ярмарків, концертів, майстер-класів.
«Людям це дуже подобалося, охоче брали участь у заходах. Споглядали, купували, вчилися створювати самі. До прикладу, якщо був медовий ярмарок – місцеві мисткині долучалися до нього, пропонуючи медове мило, ароматизовані воскові свічки тощо», – ділиться приємними спогадами Олена.
З ніг на голову все перевернулося у 2014-му, коли на Донеччину вперше прийшли рашисти. Жінка якраз закінчувала навчання у Слов’янську, здобувала вищу освіту на факультеті української філології. Попри те, що відбувалося, вона встигла виїхати з міста і добратися додому. Але й там легше не було.
«Все змінилося. Була дуже розгублена. Не вірилося в те, що діялося за вікном. Два наших медіа закрилися: окупанти одне спалили, а друге розграбували. Бо редактори відмовилися співпрацювати. Достовірну інформацію отримати було важко. Брата подруги, відомого блогера, забрали «на підвал». Словом, життя перетворилося на суцільну невизначеність у завтрашньому дні. Проте вірили, що то ненадовго, що нас звільнять та будемо знову жити, як і раніше», – пригадує Олена.
17 липня 2014 року російські військові збили пасажирський малайзійський Boeing 777 в небі над Україною. Тоді загинули всі 298 пасажирів і членів екіпажу. Це сталося на околиці тодішнього Торезу. Жахіття того дня на власні очі бачила Оленина мама. Сама ж жінка з сином та чоловіком були на фестивалі в Івано-Франківській області. Вже мали повертатися додому, проте після побачених новин поміняли квитки та поїхали до Дніпра. Думали – на тиждень-два, а насправді – донині.
«Лише один раз того року, в листопаді, я поїхала додому, – каже Олена. – Забрала теплі речі, свій диплом, переночувала дві ночі та повернулася до Дніпра. Знаєте, навіть під обстрілами не так страшно жити, як в окупації. Там ти – ніхто. Без прав, без захисту…»
Зібравшись з силами, родина почала облаштовуватися на новому місці. Жінка знайшла роботу в театрі, затим – менеджерки. Каже, що пригніченість та розгубленість не давали шансу творчості, яку так колись полюбляла. Проте згодом потроху почала вишивати для себе, вишила ікону сестрі. З’явилося бажання зібратися з друзями та щось виготовляти: мило, свічки тощо.
На фото: Одна з робіт Олени з проєкту “Сховок”. Фото надане майстринею.
«З часом ми змогли придбати квартиру в триповерховому будинку. Як виявилося, колись у ньому розташовувалася синагога. А в лютому 2022-го ми знову пережили подібне до того, що відчули раніше вдома, – зізналася Олена. – Але тікати кудись не було сили. Автоматично заклеїли вікна, зробили запас їжі, зібрали «тривожну валізку». Я навіть не могла змусити себе дивитися на неї… Крім того, телефонували друзі, знайомі, які шукали тимчасовий прихисток для людей, які тікали від війни з Сіверськодонецька, інших міст, що знищували окупанти. Тож ми приймали на ночівлю таких біженців. Хтось мав речі, а хтось приходив лише з торбинкою із супермаркета, в якій, крім документів, не було нічого».
Колись, наче в минулому житті, у своїй новенькій квартирі на Донеччині, в якій Олена навіть і не переночувала жодного разу, сім’я планувала завести котика. Наче з колишній мрії, вже у Дніпрі, до родини прибилося двоє. І стали улюбленцями, які допомагають справитися з болем, коли туга за рідним домом стає нестерпною.
На фото: Історії переселенців Олена оформлює у “Сховок”. Фото надане майстринею.
«Спочатку думала, що неодмінно повернуся в рідне місто. Та й до Дніпра важко звикала. Але чим довше тут живемо, тим краще його пізнаємо. Тож якщо і коли звільнять Чистякове, певно, буду жити на два міста. В мене ще є надія, що зможу пройтися рідними вулицями: місто не зруйноване обстрілами. Сподіваюся дожити до цього. І згадую його щодня», – каже Олена.
З самого початку війни жінка намагається бути корисною Захисникам. Як бачить збори для придбання чогось необхідного, обов’язково робить і свій внесок.
«Я розумію, що не ми почали цю війну. Ми відстоюємо і захищаємо своє. І коли бачиш, як швидко закриваються збори, як багато людей долучається до них, знову з’являється гуртуємося, боремося, допомагаємо один одному».
А торік Олена започаткувала власний проєкт «Сховок». Історії переселенців, які пишуть ці люди, жінка оформлює у вигляді ключниці – з фото або малюнками, а також посиланням на сторінку в соцмережі, на якій їх можна прочитати. Ці ключниці можна розшукати у мистецькому провулку в Дніпрі. Щоправда, мисткиня планує розмістити подібні і в інших місцях, інших містах. Це реальні історії реальних людей, які погодилися поділитися пережитим. Щоб і інші не забували, що таке залишитися без рідної домівки та не втрачати милосердя.
