Нещодавно Петро Шкуро відсвяткував 85-річний ювілей. Проте продовжує займатися своєю улюбленою справою і допомагати нашим Захисникам.
«Я народився у Черкасах. Коли мені було три роки, на війні загинув батько. Невдовзі мама народила братика Віталія. На жаль, нині покійного. Ми з ним були дуже близькі – 18 років ділили одне ліжко на двох, бо мешкали в одній кімнаті. Мама сама тягнула на собі все господарство, щоденно працювала, щоб поставити нас на ноги. Якось навіть вив’язала гачком тюль, бо не вистачало грошей на нову…» – поділився спогадами дитинства Петро Петрович.
На фото: Плести Петро Петрович навчився на початку 60-х років. Фото: Суспільне Черкаси.
Спостерігаючи за маминою майстерністю, він і сам з 10 років навчився в’язати гачком. Після школи здобув спеціальність техніка-механіка, трудовий шлях розпочав на місцевому заводі хімволокна. Затим дослужився до посади начальника цеху на Черкаському шовковому комбінаті. А коли в 1991 році вийшов на заслужений відпочинок, чоловіку запропонували очолити будинок культури в Черкасах. Там організували народну самодіяльність, а хор у 1994 році навіть здобув друге місце на міжнародному фестивалі у Фінляндії.
«Весь цей час я не розлучався з гачком та спицями, на яких навчився плести на початку 60-х років, – продовжує Петро Шкуро. – В’язав і собі, і дружині, і дітям, на замовлення знайомих та незнайомих людей. Давно мріяв про в’язальну машинку та у 1980-му придбав «Українку». Освоїв її. А коли очолив будинок культури і потрібні були костюми для колективу, задумали їх створювати самі. Тож звернувся по допомогу до керівника підприємства, де раніше працював. Він не відмовив, привіз 10 в’язальних машинок та віддав нам в оренду. Тож у клубі організували швейний цех «Спадщина». Пізніше ми викупили їх».
Петро Петрович стверджує, що на цій машинці можна в’язати все: від купальника до пальт. Його роботи є в Америці, Канаді, Бельгії, Італії, Польщі… Їх замовляють рідним, друзям, на подарунки.
Двадцять років тому чоловік з дружиною Жанною Дмитрівною переїхали в село Хацьки, що неподалік Черкас. Квартиру залишили дітям, а самі стали жити подалі від міської суєти, вирощувати городину та продовжувати займатися улюбленою справою.
«Про початок повномасштабного вторгнення мені повідомив онук, який у перший же день пішов до військкомату, – розповів Петро Шкуро. – Був розвідником. Служив на Чернігівщині, пройшов Бахмут, Попасну… Отримав три контузії. З армії демобілізували. Тепер відновлює здоров’я та працює за кордоном».
Чоловік постійно думав, чим може допомогти нашим Захисникам. Почув, що хлопцям потрібні балаклави – почав в’язати. Налагодив співпрацю з волонтерами. «Якось у відпустку приїхав наш сусід, який в ЗСУ, сказав, що найбільше в холоднечу мерзнуть ноги. І я подарував йому шкарпетки. Відтоді мені почали їх замовляти знову і знову. Певне, вже більше двох сотень пар вив’язав для бійців, для поранених. Спочатку використовував свої запаси ниток, а коли сировина закінчувалася, дочка звернулася до людей через інтернет. Приходили посилки з Києва, Черкас, Трускавця, Харкова… Все одно ниток не вистачає».
За свою в’язальну машинку чоловік сідає по кілька разів на добу. Бо ще потрібно по господарству поратися: і розсаду вирощує, щоб щедрий урожай був, і в саду дбайливих рук потрібно. А коли основне зроблене, йде до машинки.
«Спочатку розраховую, скільки треба петель, скільки пройти рядів, – каже майстер. – Усе залежить від товщини ниток, від їх кількості, розміру. Від того, наскільки нитка пружна і чи вона м’яка. Загалом робота нескладна: сидиш і кареткою водиш вліво-вправо. 300 разів провів – і шкарпетки готові. Якщо отримуєш від цього задоволення, то не втомлюєшся. Мені допомагає дружина. Вона і нитки сортує, мотає, готує, і зшиває вироби, і контролює, щоб були без браку».
Петру Шкуро дуже подобається, коли люди залишаються задоволені. Робота тепер у нього є завжди. Причому цікава, яку робить від душі, з користю і для людей, і для себе.
