Тієї ночі, як вже добрих два тижні поспіль, не спалося. Сидів на кухні, курив, аналізував. У спальнях мирно дивилися солодкі сни кохана і трійко донечок. Мав домовленість з дружиною: у випадку повномасштабного вторгнення (а досвідчений військовий, вправний аналітик розумів, що воно – неминуче) він одразу відвозить їх у безпечне місце, а сам йде боронити рідну землю. Так. Попри те, що троє діток. Вірніше – саме тому, що троє діток. Вони мають рости під вільним вкраїнським небом. Саме кохана таки впросила уникнути передової в часи АТО, куди вперто рвався з прикордоння. З 2015-го по 2016-й служив в державній прикордонній службі.
З колишніми побратимами, мисливцями (бо ж затятий мисливець) у соцмережах моніторили перебіг подій. Чіткого усвідомлення неминучого додавали не лише реалії тогочасної війни, гучні заяви іноземних розвідок, підступність й цинізм орків, а й те, що вони завезли у прифронтові шпиталі багато крові. А вчора телефонували з військкомату… Хоча хлопці переконані: резервістів першої черги потрібно було зібрати добрий місяць тому – бодай нагадати, як поводитися зі зброєю.
Вам також може сподобатися
В мисливському всеукраїнському чаті зарясніли фото, відео. Перші вибухи, перші прильоти. Новини ще мовчали. «Прокидайся. Збираймо дітей. Війна», – намагався бути якомога спокійнішим. Того фатального для всіх українців світанку Андрій Кармазін відвіз Ірину з донечками з рідної Вінниці до її батьків у село й пішов до військкомату. Там сказали, що відправка завтра. Зібрав усі запаси вдома, докупив в аптеках й магазинах, що вдалося захопити, відвіз своїм. Обійняв їх. І помчав. У війну.
Кілька днів й справді перебував у своїй частині в Могилів-Подільському. «Якщо візьмуть столицю, сенсу в подальшій обороні нема», – розумів відважний Захисник й визвався з групою добровольців у самісіньке пекло війни. Потрапили на Сумщину. Бої, втрати, напівоточення… Героїзм і сміливість, відважність і міць побратимів суттєво посилювали і так безмежну ненависть до ворога. Дружину запевняв, що все добре, що він, як і обіцяв, на кордоні. Тут, на місці, у Ямполі. Вони тоді направду базувалися у Ямполі. Просто Сумської області. Але ж області не називав. На Вінниччині Ямпіль є.
Коли за перші бойові з побратимами придбали авто, за яким приїхав до Вінниці, правда з’ясувалася. А він ж бо так цього не хотів. Бо розумів: їй і так неймовірно важко. Надвідповідальна робота, що вимагала купу часу й концентрації, адже трудилася завідуючою виробництвом потужного кондитерського підприємства. Побут. Молодшій донечці тоді ледь три сповнилося, середущій було 11, старшій 15.
Похворіли діти. Дружина виснажувалася з кожним днем сильніше. Він розумів міру своєї відповідальності. І все ж звільнення з війська усіляко відтерміновував. «Я не міг залишити хлопців, – зізнається. – Мені ще тривало після того, як через півтора року все ж залишив службу, було не по собі». Утім в цивільному житті Андрій продовжує бути, як мовиться, у строю: його допомога відчутна й потужна.
Батько трьох донечок міг і не йти на війну
Сильні тримають все у собі
Про війну, про пережите-звідане справжній чоловік не розповідає зовсім. Чи не хоче пригадувати? Навряд. Бо воно і так каскадом безперервно крутиться й уже не піде із пам’яті. Найпевніше, просто усвідомлює: той, хто там не був – і не зрозуміє. А ще не хоче травмувати. Це ж так завжди: сильні тримають все у собі. Проте, часто телефонуючи з війни, розповідав дружині про особливу млинцеву з дуже смачними млинцями на околиці одного з сіл. «Підзбируй рецепти, повернусь – відкриєм млинцеву», – вселяв дружині беззаперечну віру в завтра. Уже й нема того села…
До війни Андрій, маючи диплом фінансиста Тернопільського національного університету, не раз пробував підприємницького хліба. Щоправда, в близьке довоєння тривало працював на залізниці.
Ідею з млинцевою ветеран не полишав. Переймався, чи вистачить заощаджень, досвіду, бізнесової жилки. Відкрив точку. Попервах смажив млинці сам. Згодом стала допомагати старша донечка. Потім розрахувалася з роботи й доєдналася до сімейної справи дружина. А заручившись грантом «Власна справа», купили обладнання для виготовлення напівфабрикатів. «Ірині ж бо у частих декретних відпустках, – посміхається, – охоче замовляли вареники, пельмені, інші смаколики». Взяли на роботу людей.
Нині у млинцевій Karman, названій позивним Захисника, тішать найвибагливішого клієнта 17 різновидів млинців, серед яких і м’ясні, й вегетаріанські, й десертні, й з чорнилом чорної каракатиці…
«Своїм козакам»
На початках Андрій з дружиною щовівторка організовували у своєму закладі благодійну акцію «Кава за донат». «Ми пригощали кавою того, хто кидав у скриньку будь-яку суму, – розповідає власник млинцевої. – За виручені кошти придбавав оборонцям необхідне. Згодом, коли мені друзі подарували казан й спеціальне пристосування до нього, став щовівторка готувати, так би мовити, козацькі страви: куліш, банош, бограч, уху… На 1 500-2 000 гривень закуповую продуктів, готую і презентую за донат. Буває, вдається назбирати до десяти тисяч гривень, буває (і це в середньому) п’ять-шість, а буває – три, й пів казана добротної страви з м’ясом доводиться виливати. Тоді нервую, обіцяю собі, що просто даватиму на підтримку ЗСУ свої кошти, але потім швидко відходжу, бо розумію, що дві тисячі – то далеко не п’ять. І від їхнього акумулювання на фронт залежить таки багато. Допомагав і на автівки складатися, й решту найнеобхідніших замовлень покриваю. У фейсбуці постійно звітую про рух коштів. Тож у мене все прозоро. Певно, тому й довіряють. Стараюся допомагати, звісно, своїм козакам, своєму підрозділу, але друзів у мене багато – і з АТО, і з війни. Тож не відмовляю нікому. А ще знаю: ніхто з них ніколи зайвого не попросить».
За два роки Андрію вдалося, як мовиться, належним чином «розкрутити» власний бізнес. Тож на досягнутому зупинятися, стверджує, не збирається. «Планую відкрити кожній дочці по точці, – ділиться, – під загальною назвою мережі Karman буде три філіали з іменами найрідніших: Єлизавети, Владислави, Милани. Відкрити свою лінію напівфабрикатів. А ще хочу зробити франшизу. Щоб ветеранам продавати її з заслуженими знижками. Бо саме цій категорії людей дуже важко соціалізуватися, повернувшись з війни».
…Спілкуючись з такими людьми, вкотре усвідомлюєш: з такими людьми Україна направду незламна!
