Їхня історія почалася в останню новорічну ніч 1999 року. Перший дотик рук, перший танець, перший поцілунок – тоді Оксана та Григорій закохалися на все життя…
Їй не було ще й 16-ти, а він, 20-річний, тільки повернувся зі строкової служби. Влітку зіграли весілля, а вже у жовтні взяли на руки свою первістку Катрусю.
«Ми жили в рідній Іванівці, що на Волині, – каже Оксана. – Гріша спочатку працював трактористом у місцевому колгоспі, а потім – на цукровому заводі. Коли не було роботи, вирушав до Польщі на заробітки. Сам забезпечував родину, щоб ми жили не гірше за інших. Після другого декрету я теж трохи попрацювала на цукровому заводі, поки його не закрили. Затим років сім теж їла заробітчанський хліб за кордоном».
На фото: Григорій Душний спочатку працював трактористом у місцевому колгоспі, а потім – на цукровому заводі, їздив на заробітки… З дружиною Оксаною діждали онучку. Фото з домашнього архіву.
Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, родина дізналася вранці 24 лютого, коли сину на телефон прийшло повідомлення не йти до школи. Дочка на той час вже мала свою сім’ю, підростала онучка. «Ми тоді були вдома. Спочатку, як і всі, не могли повірити у те, що коїться», – пригадує Оксана.
У травні Григорій отримав повістку. Проте тоді працював комбайнером і мав бронь. До військкомату вирушив у листопаді, коли урожай вже зібрали та засіяли ниви.
«Хоча чоловік в армії був зв’язківцем, перевчили на стрільця-кулеметника, – продовжує жінка. – Потрапив у четверту танкову бригаду. Місяць тренувався на Черкащині, після чого вирушив під Соледар, мав позивний «Професор». Час від часу телефонував, писав. А в березні 2023 року прийшов у відпустку».
Подальший військовий шлях Григорія Душного проліг аж до Часового Яру. Там будували захисні укріплення. «Жодного разу ні на що не нарікав. Завжди казав, що все добре. Навіть обіцяв, що зустрінемося десь там, біля його місця служби, коли буде невеличка перерва у роботі… Але не судилося».
Востаннє Оксана чула його рідний голос вранці 9 квітня 2023-го. А вже з обіду він та ще четверо бійців отримали наказ вирушати у Бахмут для підкріплення нашої оборони.
На фото: Григорій обіцяв, що з дружиною зустрінуться десь там, біля його місця служби, коли буде невеличка перерва у роботі… Але не судилося. Фото з домашнього архіву.
Тоді дружина місця собі не знаходила від хвилювання: чому не телефонує, не дає про себе знати… Це вже згодом його товариші розкажуть, що десь на позиціях на ногу Григорію впала бетонна плита. І коли 15 квітня дали наказ хлопцям відступати, щоб їх не затримувати, Григорій, якому важко було пересуватися, залишився їх прикривати. Згодом побратими повернулися на позицію, але товариша там не було. І його оголосили безвісти зниклим.
«До кого я тільки не зверталася, писала, телефонувала, шукаючи чоловіка: скрізь – глуха стіна. Спільно зі спільнотою родин 4-ої танкової бригади брала участь в акціях у Києві, виступала на Луцькому телебаченні, їздила до Швейцарії, зверталася до Червоного Хреста, ООН…»
Кожен ранок Оксани починався з перегляду різних сайтів, де публікували списки загиблих. І 11 серпня торік жінка побачила знайоме прізвище на російському ресурсі. Писала туди, проте адекватної відповіді не отримала. «У Києві сказали, що тій інформації можна довіряти лише наполовину. Знову потяглась жахлива тиша. Аж до 1 травня цього року, коли мені повідомили, що ДНК співпали».
Тіло Григорія Душного повернули в Україну ще в жовтні торік. Після тривалих експертиз нарешті визнали загиблим і дали дозвіл на поховання. Свій останній спочинок Захисник отримав на кладовищі в рідній Іванівці. Йому назавжди залишиться 43 роки…
«На жаль, він так і не дізнався, що в нього народився онук. Він так тішився, коли йому повідомили, що донечка вдруге носить під серцем дитину… Гріша над усе мріяв, щоб наші діти і внуки мали все необхідне для щасливого життя. Старався, працював, піклувався, допомагав… І так багато не встиг…» – досі не може змиритися з надзвичайно важкою втратою Оксана.
