Якби сьогодні можна було відмотати час назад, напевне, ця родина з селища Калинове Харківської області не стала б чекати, що війна от-от закінчиться. Проте всі вони дякують Господу за те, що вберіг, допоміг вибратися з того пекла, дав сили вистояти і пережити незгоди. І хоча попереду ще багато невідомості, першочергових завдань та відновлення житла, потроху у сім’ї готуються до повернення додому.
Тепер уже здається чудовим сном час, коли Гриненки всі разом жили в батьківській хаті. За плечима в Ірини залишилося навчання в Харківському державному університеті харчування та торгівлі, здобуття фаху товарознавця та експерта митної справи, робота на Золочівському хлібозаводі та в Харківської облдержадміністрації. На той час Ірина
вже вийшла заміж, народила донечку, розлучилася… І знову повернулася в батьківську хату. Відтоді стали жити з мамою Надією Миколаївною та братовою сім’єю.
Вам також може сподобатися
«Всі говорили, що буде війна, – пригадує лютий 2022 року Ірина. – Але мало хто вірив у це. Поки не настав ранок 24 лютого. Я прокинулася від вибухів. Від нас до кордону з росією близько 30 кілометрів. Тож розуміли, що ворог дуже швидко може сюди дійти. Але на сімейній нараді вирішили поки нікуди не тікати, бо вірили, що дуже швидко все
скінчиться».
До середини березня ще мали світло, газ, воду, зв’язок… А потім почався жах. Через постійні обстріли всі комунікації раз від разу зникали. Місцеві чоловіки навіть самотужки натягували електричні дроти, бо електрики скрізь не встигали.
Весь цей час родина здебільшого переховувалася у своєму льоху. Туди позносили теплі речі, ковдри, запас їжі й води.
«Бувало й таке, що діти не встигали навіть взутися і бігли ховатися босоніж, – веде далі Ірина. – Ще й потрібно було правильно бігти, щоб не посікло осколками. Брат Василь заборонив нам покидати хату одразу після «прильоту», поки не порахує до десяти. Бо дуже багато людей в селищі отримали поранення саме через те, що кидалися бігти, як тільки почули вибух. Всім наказував лягати на підлогу, відкривати рот, затуляти вуха. Першими заганяв до погребу дітей і
бабусю, після них рятувалися ми з невісткою Оленою. Ця братова тактика й врятувала нас».
На фото: від рашистських обстрілів постраждав і батьківський будинок. Фото: з архіву родини Гриненків.
«Під ранок 25 квітня Василь покликав мене надвір. Ми вийшли з льоху, й він каже:
«Нам треба терміново виїжджати. Можемо потрапити в окупацію». Але тоді ніхто не знав куди їхати, не було коштів винаймати житло, та й в свою машину всі не помістяться, – згадує ті страшні події Ірина. – Я випадково зловила зв’язок і набрала колишню одногрупницю Ірину Герасименко. Вона мешкала за 90 кілометрів від нас, теж на Харківщині. Одразу ж сказала їхати до них, вже потім допомогла знайти будинок. Облаштувалися тут. Одногрупниця зі своєю родиною й досі допомагає нам всім, чим може».
Шлях до нового прихистку був непростим. Першим виїхав брат з мамою і дітьми. Ірину з Оленою згодився вивезти своєю машиною односелець Юрій Крученюк. Тоді він, ризикуючи власним життям, своєю автівкою віз під обстрілами жінок та найнеобхідніші речі. По даху його автомобіля гупали уламки цегли, бетону, дерева, що розліталися довкруж від розривів снарядів. А він просто сильніше натискав на газ. Цей чоловік допоміг не одній родині врятуватися. Причому безкоштовно.
«Ми всі шкодуємо, що не виїхали раніше, – каже Ірина. – Ми ж везли останніх дітей з селища. І заради них потрібно було це зробити набагато раніше. Хоча ми трималися, намагалися не показувати надмірної тривоги, оберігати їх, вони все одно багато пережили. Вони молодці, теж трималися, старша Тетянка навіть намагалася підбадьорити менших, розважити їх. Хоча й сама часто не могла нормально дихати, не вистачало повітря. «Я просто дуже боюся
втратити когось із вас», – потім розповіла дівчинка…»
В Анастасії від довгого перебування в підвалі та стресу загострилися хвороби. Вже навіть пізніше, перебуваючи у Богодухові, у Харкові, почувши тривогу, дівчинка хапалася за мамину руку і зі страхом в очах запитувала, де тут укриття, куди ховатися.
До великої війни родина утримувала биків, гусей, курей. За ними, доки не розбомбили його хату, доглядав односелець Леонід Гуркаленко. Биків ще до нового року вдалося продати, а птицю поступово перевезли на нове місце проживання. Як і двох собак, які вірно служили людям. Кішку ж забрали одразу, бо була наче член сім’ї і не раз рятувала людям життя.
На фото: домашня улюблениця не раз рятувала всім життя. Фото: з архіву родини Гриненків.
«Ми ще навіть не чули звуку вибуху, а вона брала свою улюблену іграшку і бігла до дверей, голосно нявчала, – каже Ірина. – Вона кликала нас до погреба, відчуваючи, що зараз буде обстріл».
Вперше до рідного дому дітей на кілька годин привезли 2 січня 2023 року. Вони дуже сумували за ним. На їхній вулиці з 11 хат залишилося 7. Будинок Гриненків теж постраждав.
«Діти навіть на город боялися вийти, так у пам’яті закарбувалася небезпека, – продовжує жінка. – А через три години нашого перебування знову почало бахкати. Тож зібрали все, що хто хотів, і швидко поїхали назад. Влітку діти вже тричі побували вдома. Ми навмисно їх беремо, щоб звикали жити після повернення, щоб трохи стерлися зі спогадів пережиті жахіття. Напевне, будемо тут жити вже після Перемоги України».
Читайте також: Родина Зубків із Сєвєродонецька, що на Луганщині, понад місяць жила під обстрілами
