У ніч на 24 вересня, коли на Київ летіли балістичні ракети, в укритті пологового будинку № 2 о 2.05 народився хлопчик. «Навіть у таку страшну ніч життя продовжується», – написала тоді директорка Департаменту охорони здоров’я столиці Тетяна Мостепан. Як повідомив міський голова Віталій Кличко, біля пологового впали уламки ракети, вони пошкодили вікна й частину фасаду, а на парковці поруч загинула людина. Одна ніч. Одні стіни. Перший подих і останній. Зазвичай між ними вміщається ціле людське життя. І якщо його початок зустрічають усією родиною, то до кінця дедалі частіше доводиться йти наодинці. Надто тепер, коли діти за кордоном або на фронті, сусідні хати стоять порожні, а до найближчої лікарні через обстріли не доїде навіть «швидка».
Про тих, хто доживає так, не пишуть у вечірніх зведеннях. Їх не рахують серед жертв війни, хоч війна відібрала в них усе, що мало скрасити останні роки: онуків, які мали б приїздити на канікули, руку, за яку можна вхопитися, коли стає страшно.
Вам також може сподобатися
Щороку другої суботи жовтня світ відзначає День хоспісної та паліативної допомоги. Слово «паліатив» багатьох лякає, бо звучить як вирок. Проте йдеться зовсім не про смерть, а про те, як прожити відміряний час. Паліативну допомогу надають тим, кого вже неможливо вилікувати, але ще можна позбавити болю, задишки, страху й приниження, коли людина не здатна сама ні повернутися в ліжку, ні попросити води. Всесвітня організація охорони здоров’я визнає таку допомогу частиною права людини на здоров’я.
Щоправда, це право у світі залишається радше обіцянкою. За оцінкою ВООЗ, паліативної допомоги щороку потребують 56,8 мільйона людей, а отримують її лише близько 14 відсотків. Там само наголошують, що 80 відсотків онкохворих наприкінці життя відчувають помірний або сильний біль, і що потреба в такій допомозі зростатиме, бо населення планети старіє.
В Україні, за оцінкою «Карітасу України», паліативної допомоги щороку потребують понад 600 тисяч людей. Для порівняння, у листопаді 2023 року перший заступник міністра охорони здоров’я Сергій Дубров повідомляв, що від початку того року стаціонарну паліативну допомогу отримали 70 328 пацієнтів, а мобільну, тобто вдома, – 59 151. Навіть коли скласти ці цифри, виходить трохи більше п’ятої частини від потреби.
Зрушення відчутні. За даними Національної служби здоров’я, які представили 16 вересня на фаховій зустрічі, у першому півріччі 2026 року мобільні паліативні команди доглядали 62,2 тисячі пацієнтів – майже на 28 відсотків більше, ніж за той самий період торік. А от закладів, які приймають таких хворих на стаціонар, поменшало. 2024 року, за даними МОЗ, на стаціонарну паліативну допомогу законтрактували 751 заклад. Нині, за даними НСЗУ, таких закладів 603.
Чимало з тих, хто потребує такого догляду, – старі люди, про яких найлегше забути. У березні 2025 року компанія «Інфо Сапієнс» на замовлення міжнародної організації «ХелпЕйдж Інтернешнл» провела всеукраїнське опитування людей старшого віку. У 62 відсотків дохід не покриває навіть базових потреб: їжі, одягу, ліків, комунальних і медичних послуг. 47 відсотків жінок похилого віку живуть самі, серед чоловіків таких 28 відсотків, а після сімдесяти наодинці живе кожен другий. За іншим дослідженням «ХелпЕйдж», проведеним 2024 року на Львівщині, самотність відчувають 57 відсотків старших людей, серед переселенців – 71 відсоток. За даними Пенсійного фонду, станом на 1 липня 2026 року в Україні налічувалося 9 976 619 пенсіонерів, середня пенсія становила 7 273 гривні. Кожен четвертий, як підрахували аналітики Опендатабота, отримує близько 3,5 тисячі.
Старість рідко приходить стрімко. Вона відбирає світ потроху, наче відрізає скибку за скибкою: спершу далекі поїздки, згодом базар на іншому кутку села, потім сходи під’їзду, а тоді й поріг власної кімнати. Людина, яка колись вирощувала хліб, лікувала, будувала, вчила дітей, опиняється в чотирьох стінах, де головною подією дня стає звук ключа в дверях. Або його відсутність. Тиха й покірна, вона більше нікому не заважає. І від цього найгірше. Восени 2022 року лікарка Зоя Максимова розповідала виданню «Українська правда. Життя» про пенсіонерку, яку привезли до очолюваного нею паліативного відділення медичної мережі «Добробут». Рідні жінки виїхали за кордон. Якось у неї запаморочилося в голові, вона впала й зламала шийку стегна. Підвестися вже не змогла і три доби пролежала на підлозі власної квартири без їжі та води, поки її не зайшла провідати сусідка. Сімдесят дві години людина ще жила, а світ про неї вже забув. Це навіть не смерть. Це самотовмирання. Після початку великої війни, казала лікарка, багатьох літніх і лежачих людей родичі просто покинули.
Та невиліковна хвороба не зважає на вік. У тому ж інтерв’ю лікарка згадувала 27-річну Світлану, яка приїхала до Києва з Бахмута з раком молочної залози, що дав метастази в кістки. Будинок, де вона жила із шестирічним сином Давидом і котом, розбомбили. Зоя Максимова призначила їй знеболювальний пластир, і жінці полегшало. Світлана зняла в столиці квартиру й почала готувати сина до першого класу. Купила ранець, шкільне приладдя. Наприкінці серпня Світлана померла у відділенні. Встигла записати для Давидика відео на телефон – про те, як сильно його любить, що завжди буде поруч, щоб пам’ятав і не ображався. На першу лінійку сина поведе вже не вона. Не вона поставить підпис у першому щоденнику і не почує, як він по складах читає свою першу книжку. Лікарка пообіцяла Світлані, що піде вона без болю. Бо паліативна медицина не дарує днів. Вона дає змогу прожити їх людиною.
Між тим, що гарантує закон, і тим, що отримує хворий, нерідко пролягає бездоріжжя. Експертка робочої групи НСЗУ з паліативу Анна Яцульчак в інтерв’ю виданню «Лівий берег» згадувала, як шукала допомогу для бабусі свого чоловіка. Жінка жила в селі за 10 кілометрів від одного міста і за 30 – від іншого, і в обох на папері діяли мобільні паліативні служби. В одній одразу відповіли, що бензину немає і вони не приїдуть. В іншій забрали електронне скерування й пообіцяли приїхати в понеділок, а у вівторок заявили: «Ми вам не екстренка». Ще за тиждень порадили «знайти ще когось», щоб за один виїзд відвідати двох пацієнтів, бо інакше витрачати пальне невигідно.
Навіть там, де допомога є, вона тримається на людях, які працюють на межі сил. У Волинській обласній лікарні «Хоспіс» у Ковелі влітку 2023 року, як розповідало «Суспільне», усі 60 ліжок були зайняті, а на добову зміну припадало троє медсестер – кожна на двадцятьох важкохворих, яких треба нагодувати, перевернути, поміняти підгузок, зробити процедури. Медсестра Оксана Лосюк згадувала в розмові з журналістами про пацієнтів, у яких лише одна донька або й зовсім немає дітей. «Весь догляд на наших плечах лежить», – казала вона.
Війна робить цю ношу ще важчою. Від початку повномасштабного вторгнення ВООЗ зафіксувала 3 205 атак на систему охорони здоров’я України. Лише через удари по складах у Києві в липні та в Дніпрі в серпні ВООЗ втратила ліки й обладнання, призначені для 225 тисяч людей. Для лежачого хворого кожен такий удар означає, що допомога ще далі, а біль ближче.
Чому ж рідні дякують паліативним медикам, якщо людину не вдалося врятувати? Зоя Максимова відповідала на це в тому ж інтерв’ю історією. Їй зателефонувала дівчина, мама якої помирала від пухлини мозку й уже не могла ковтати. Лікарка пояснила, як поїти хвору зі шприца, а тоді запитала, що мама любить. Виявилося, квіти, які вона завжди садила біля дому. Донька розповіла мамі, що ті квіти досі ростуть і гарні, дала почути голоси онуків. За тиждень жінки не стало, але донька встигла подарувати їй щось справді важливе. «Найголовніші речі на землі – зовсім не речі», – каже Зоя Максимова.
Ми звикли відкладати думки про старість і немічність на потім, ніби вони стосуються когось іншого. Проте життя минає так швидко, що між шкільним ранцем і ціпком на сходах вміщується, здається, лише кілька необачно прожитих зим. І кожному з нас на схилі віку захочеться одного й того ж: щоб не боліло, щоб не було соромно, щоб поруч хтось був.
Паліативна допомога в Україні безоплатна, вона входить до Програми медичних гарантій. Щоб її отримати, варто звернутися по електронне направлення до сімейного лікаря або лікаря-спеціаліста. Якщо за послуги чи ліки, що мають бути безоплатними, вимагають гроші або відмовляють у допомозі, у НСЗУ радять телефонувати до контакт-центру за номером 16-77.
Хлопчикові, який народився о 2.05 під ракетним обстрілом, колись теж буде дев’яносто. Переконані, що доживе він до цього в мирній країні. І що тоді біля його ліжка буде кому потримати за руку.
