Свого часу подружжя Керничних зі Слободи-Гулівської, що на Вінниччині, зазнало найтрагічнішого – похоронили піврічного сина Вадимчика, одного із близнюків. Через чотири роки небо, ніби прагнучи компенсувати втрату, подарувало Геннадія, абсолютно точну копію померлого брата. І в найстрашнішому сні наснитись не могло нікому, що життя цього сина обірве проклята війна. У 27. Одинадцять з яких присвятив боротьбі за Україну. Потом і кров’ю, небаченою хоробрістю й нечуваною мудрістю заслуживши чимало вагомих нагород. У перший день повномасштабного вторгнення, лиш кілька місяців встигнувши побути цивільним (залишивши важливе дітище – п’ятигектарний сад і виплекану пасіку), з протезом частини правої ноги сержант розвідник, старший інструктор групи інструкторів центру сил спеціальних операцій Геннадій Керничний на позивний «Вікінг» вперто доєднався до рідного 8-го полку.
«Наш старший син Денис схожий на дружину й за характером, й за групою крові, – розповідає Руслан Керничний. – Геннадій же – моя, як мовиться, ксерокопія, у нас не те що група крові, вподобання-захоплення, а й захворювання однакові». Батько, непоборний патріот і правдолюб, член Народного Руху, прищепив синам любов до історії й краєзнавства, гордість за бойову славу й свободолюбство пращурів.

Долю цієї щирої патріотичної родини навіки зруйнувала війна
Якщо Денис ріс більш домашнім, сконцентрованим на побуті, то Геннадій з пелюшок затятий природолюб. Захоплювався риболовлею, надихався лісом. А коли директор школи, професійний пасічник, започаткував гурток «Кухлик меду», шестикласник так захопився бджолами, що всі рідні-знайомі йому відповідну літературу слали. Хлопець залюбки допомагав на пасіках лісівникам та двоюрідному дядькові, всотуючи потрібний професіоналізм. Змайстрували з батьком два вулики. Директор школи й дядько подарували по бджолосім’ї. Тож занурився з головою в улюблену справу. Це означало: однієї мрії досягнуто. Надміру наполегливий, він ж бо звик досягати свого.
Оскільки дуже кохався у спорті, а у рідному селі зайнятися ним на професійному рівні можливостей не було, після сьомого класу хлопець вступив до Буковинського військово-спортивного ліцею. Опанувавши безліч спортивних дисциплін, здобувши чимало грамот-кубків, не за роками відповідальний юнак закінчив заклад зі званням зразкового ліцеїста й спеціальністю «старший інструктор рукопашного бою». Затим здобув диплом бджоляра в аграрному ліцеї. Геннадій якраз завіз документи до академії сухопутних військ. «Спочатку розберемося з ворогом», – запевнив батька, який поповнив ряди добровольців з першим вторгненням орківського чобота на нашу землю, у 2014-му. Тоді йому ще не було й 18-ти. Утім, сили спеціальних операцій залюбки взяли до себе такого фахівця. У повноліття підписав контракт зі славнозвісною «вісімкою». «Я гнав ворога на Донеччині (у складі Новоград- Волинського батальйону), син на Луганщині, – пригадує Руслан, – тож зустрітися на два дні вдалося аж у липні 2015-го, вдома. Обом дали короткі відпустки. Я був тоді командиром взводу, син – розвідником-кулеметником».


Захисник вважав, що в першу чергу слід розібратися з ворогом, все решта – після Перемоги
У Геннадія на всі запитання була незмінна відповідь: «Все чудово!» Незважаючи на поранення і контузії. «У 2019-му, коли я вже був, як мовиться, списаний, з пластиною у хребті й ковінькою, без якої не ступав і кроку, син зателефонував, що його з відірваною ступнею везуть у Харківський шпиталь, – безрезультатно намагається втамувати сльози батько. – Я набрав друзів, щоб зустріли. Сам ж бо тривало там лікувався після поранення у 2016-му. «Він показав нам, що «все клас», – констатували ті, коли я вже мчав до нього. Я не знав, що це неможливо, тому хотів навколішки благати лікарів, щоб забрали йому мою ногу. Боявся, щоб не впав в депресію. Проте він тримався. Ще й підбадьорював сусіда по палаті, побратима з таким же пораненням. Син жодного разу не поскаржився ні на біль, ні на втому. Він дуже боявся, щоб ми за нього не хвилювалися. Тож навіть коли сидів біля нього в палаті, мусив періодично виходити, бо бачив, що дуже важко стримувати стогін. Ми дуже вдячні тамтешнім лікарям, яким вдалося врятувати ту частину ноги, що залишилася, адже вся вона була чорна від порохових газів».
Далі були лікування в столиці, інших шпиталях… Тривала реабілітація й протезування. Батьки просили повернутися до цивільного життя, проте він волів продовжувати службу. Його прагнення з гордістю підтримало командування. Лікуючись, хлопець подав документи для вступу в Подільську аграрну академію. «Екзаменаційна комісія приймала іспити в Ірпінському шпиталі. Він все здав на відмінно. У 2024 році закінчив бакалаврат, мріяв про магістратуру, та війна не дала шансів», – зітхає батько.
Геннадій настільки виснажливо працював над собою, освоюючи протез, що тим, хто не знав, було важко запідозрити, що Захисник протезований. Пройшов ківкурс для спецпризначенців, який і здорові чоловіки одиниці зі ста проходять, після якого став старшим інструктором групи інспекторів центру ССО. У 2020-му Геннадій Керничний виборов перше місце у змаганнях «Ігри Героїв» у Харкові.


Геннадій докладав чималих зусиль, аби досконало освоїти протез
Наприкінці 2021-го у бійця закінчився контракт. І він нарешті вирішив повернутися до цивільного життя. Адже золотих рук мудрого бджоляра й аграрія потребували уже добротна пасіка й сад, що посадили з батьком і братом на п’яти гектарах. «Ми розуміли, що, попри оптимістичні запевнення наших можновладців, повномасштабне вторгнення неодмінно буде, – констатує батько. – Тож наплічники наші з відповідною амуніцією були напоготові». Того фатального для всіх українців світанку Геннадій без вагань доєднався до свого 8-го полку ССО. Руслан пішов до військкомату. Його, з ковінькою й серйозним діагнозом, довго відмовляли, утім, зважаючи на настирливу наполегливість, взяли командиром групи швидкого реагування до військкомату. Та чоловік так поривався на передову, доклав таких титанічних зусиль, що, хоч спливло шість років, зумів ходити без ковіньки. Тож вже у травні 2022-го командир розвідгрупи був на Херсонщині.
«Коли син приїхав з Бучі провідати мене після серйозного поранення до Вінницького шпиталю, – веде далі мужній чоловік, – я попросив його, бо побачив, що вдвічі вихудлий й надміру виснажений та втомлений, мовляв, перекури». «Ти ж сам мене вчив, що як не ми, то хто», – відрізав по-чоловічому. До слова, з Бахмута у 2023-му, не готуючись, Геннадій поїхав до Львова, щоб взяти участь в «Іграх Героїв», й посів там почесне перше місце. Керничний свого часу брав участь у міжнародних і спортивних змаганнях ветеранів Збройних сил України та армій дружніх країн, інвалідів. Пройшов у збірну України та відмовився від участі на користь служби. Він – майстер спорту з пауерліфтингу та з бойового самбо.
Були на бойовому шляху справжнього розвідника Макарів, Лютіж, Козировичі, штурм і зачистка Мощуна, Ірпіня, Бучі, Гостомеля… Харківщина: оборона, штурм і звільнення Прудянки, Супівки, Кочубєєвки… Бої за Донецьк. Штурм і звільнення Ямпіля, оборона і штурм Вуглегірської ТЕЦ, Новолуганське, Мала Миколаївка, Отрадівка, Іван Град, Опитне. «Вікінг» особисто організовував розвідувальні операції та проводив розвідки вихідних районів, маршрутів руху військ. «За його розробленими маршрутами йшли наші війська», – розповідає батько.
…Під час уже, на жаль, останньої відпустки зізнався батькові, що все ж залишить службу, повернеться до цивільного життя, і втішив, що на 5 травня 2025-го у них з коханою заплановане весілля. «Ми з дружиною розписувалися 2 травня, а його брат – 5-го, – ділиться мужній чоловік. – Він бачив, як душа в душу ми живемо, тож теж з Катрусею хотіли у цих числах». 26 вересня 2024-го боєць мав виїздити на ротацію, готував рапорт. «Я так втомився, тату», – вперше зізнався в одній з останніх телефонних розмов.

Геннадій мав багато заслужених нагород
«Коли вдосвіта 23 вересня я побачив, що мені телефонує його найкращий друг, побратим, одразу все зрозумів, – це так пекельно нестерпно, коли плачуть чоловіки. – …Оскільки в нього в Хмельницькому була квартира, тамтешній мер запропонував хоронити там на Алеї Слави. Але, розумієте, сина не було вдома чотири роки навчання в ліцеї й 11 років війни. Тож вирішили забрати додому. Алею ми йому облаштуємо тут. Знаєте, він так любив сад, що завжди, жартома перефразовуючи класика, казав: «Як умру, то поховайте серед саду широкого». І хоронили ми його першого на новому кладовищі, під яке відвели територію колишнього саду. А з нього так добре видно наш сад. Його я ніколи не продам. А в його кімнаті, як в історичному музеї, гордо тулитимуться його кубки, численні чесно заслужені нагороди, амуніція, світлини. Ми з дружиною звикли, що сина подовгу не було вдома, тому дуже продовжуємо чекати. Мозок розуміє, серце ж бо вірити відмовляється. А те, що я його опізнав, може, тому, що дуже заплаканий був, та й привиділося…



У його кімнаті тепер, як в музеї
Гена дуже хотів жити. Він мав квартиру, бізнес, джип і бус, купив земельну ділянку й завіз усі матеріали, щоб збудувати своїй сім’ї хату. Він так мріяв про сім’ю, дітей. Душі не чув у племінниках. А друзів! Я й уявити не міг, скільки у нього справжніх друзів, що продовжують приїздити на могилу… Нам стільки подяк висловлюють за сина. І командири, і друзі, й побратими… У нього дуже багато нагород. А коли зачитували петицію про присвоєння звання Героя України, всі присутні слухали її стоячи. З надмірної поваги. 2 січня цьогоріч Президент підписав наказ. Ми пишаємось сином Героєм. Лиш та гордість нестерпно болить».
«Вісім годин тривав бій за тіло сина, адже його вважали натівським спецназівцем, і орки дуже тішилися, що прибрали «такого спеца». Тож ми безмежно вдячні побратимам», – не можуть стримати найгіркішу у світі сльозу навік осиротілі батьки.