Сьогодні від її рідної Мар’їнки, де вона народилася, та рідного Бахмута, де минули дитинство і юність, перші кроки дорослого і трудового життя – залишилися самі руїни. Але Олена Миколаївна не звикла здаватися, бо в її житті було чимало потрясінь, викликів та обов’язків, які мусила долати за будь-яку ціну.
Про свою матір Олена не хоче розповідати. Адже та, котра для трьох своїх дітей мала стати опорою та мудрою порадницею, залишила їх, коли ті були ще школярами. Про онуків піклувалися дідусь з бабусею. Проте бабуся рано покинула цей світ. Олені якраз виповнилося вісімнадцять, коли мусила разом з дідусем опікуватися 9-річним братиком Денисом та 11-річною сестричкою на ім’я Арза. Щоб вижити, вона обробляла город біля хати та доглядала за садком. Дівчина вирощувала полуницю, смородину, розводила саджанці, щоб потім їх продавати і за виручені кошти годувати та одягати дітей. І домашні завдання, і шкільні збори, і лікування менших – все доводилося робити за маму й тата. Сестра з братом також долучалися до посильної праці, допомагали Олені.
Вам також може сподобатися
«З дитинства я дуже любила працювати на землі, – каже Олена. – Тож закінчила технікум у Вінниці, вивчилася на агронома. Щоправда, заочно, бо не могла надовго залишити рідних. Часто мене люди просили почистити і підстригти дерева, кущі. А також у сезон підробляла в міському зеленбуді, планувала в місті алеї, клумби, висаджувала на них рослини, доглядала за ними… Вдома теж тримали чимале господарство: свині, кури, гуси, кози… Тож жили непогано».
Про початок російського вторгнення у 2014 році родина знала не з чужих вуст, бо в Бахмуті добре було чути вибухи, а над головою часто гуділи літаки. Неподалік бомбили Слов’янськ…
У 19 років Олена вийшла заміж та поїхала жити до чоловіка. Проте постійно була на зв’язку зі своїми рідними, часто навідувалася до них. Мешкати окремо молоде подружжя змогло недовго – того ж року дідуся розбив інсульт і він впав у кому. На той час жінка була вже на восьмому місяці вагітності. «На початку 2020 року я народила доньку, а дідуся не стало 17 березня, – продовжує свою історію Олена. – Тоді ми жили в його будинку, бо потрібно було про нього піклуватися. Сестра вже закінчила школу, влаштувалася на роботу. Як сироті їй виділили квартиру, тож жила окремо від нас. Згодом і брат пішов вчитися на тракториста, жив у гуртожитку. А ми з чоловіком придбали хату в селі Покровське, бо дідова хата за законом перейшла матері. Також обробляли город, тримали чимале господарство».
Повномасштабна війна для родини почалася із пострілів танків неподалік, за місцевою фермою. «З 2014-го ми вже добре навчилися розрізняти, з чого стріляють і що прилітає, – каже жінка. – Ми швидко зібралися і пішли до куми. Ми бачили, як траса з Попасної перетворилася на величезний ланцюг автівок з матрацами, подушками, клунками одягу, наляканими дітьми, заплаканими дорослими… Всі розгублені. Ми також не могли прийти до тями. Постійно в голові були питання: чому, як так, коли скінчиться, а може, обійдеться».
До 10 квітня Олена з рідними жила, наче в пеклі. Першою поїхала сестра. Прихисток вона знайшла на Волині. «Ми ж старалися на вмикати ввечері світло, навіть червоні індикатори на лічильниках чимось затуляли, щоб вони не стали об’єктом наведення, – розповідає жінка. – Намагалися, щоб навіть дим з димаря не було видно. Найбільше гатили по Попасній. Нам її як на долоні було добре видно. Бувало, вийдеш на поріг – бачиш вдалині дев’ятиповерхівку. Обернешся, а її вже й немає… У підвал не спускалися, хоча все у ньому підготували. Він маленький – якби завалило, то й не знайшли б там. Згодом почало прилітати і по нашому місту. 10 квітня нам зателефонували куми і сказали швидко збиратися, треба виїжджати. Ми встигли лише схопити документи та деякі речі. А ще – повідв’язувати худобу та повідчиняти хліви з живністю. Двері в оселю навіть не зачиняли».
Олена каже, що сльози і розпач від того, що покидали свій дім, залишали напризволяще тварин, до яких звикли, змінила якась зловісна порожнеча всередині: «Ти нічого не розумієш. Мозок відмовляється аналізувати ситуацію. Заціпеніння та невідомість. Ми їхали в нікуди. Просто – кудись вперед. Розгубленість. Хоча в машині нас було багато, але кожен їхав зі своїми думками, був на своїй хвилі».
Дорога привела людей аж до Хмельницького, де після трьох безсонних ночей у хостелі дві родини порадилися і вирішили повертатися на Кіровоградщину. Там жили родичі кума. Людям пощастило – сільська рада надала їм будинки, які стояли пусткою. Громадою навели лад і на обійстях, і всередині. Селяни позносили речі, харчі, матраци, білизну… Олена каже, що попри відносну безпеку, все одно певний час сну не було. Раніше спати не давали вибухи, а потім – тиша. Пізніше у ще один будинок заселили і батьків Олениного чоловіка, які також вирішили покинути небезпечне місце. А навесні наступного року люди також підсобили переселенцям насінням та посадковим матеріалом. Тож донеччани вже виростили і мали свою городину та фрукти.
Останнім з родини Бахмут залишив Денис. Хлопець встиг отримати документ про здобуття освіти. Але не зміг всидіти вдома, коли його рідне місто руйнують загарбники. Він добровільно записався до війська та донині воює поблизу Бахмута.
Олена влаштувалася на роботу, працює за фахом. За донечкою допомагають доглядати свекруха зі свекром. Дівчинка добре пам’ятає всі жахливі події, які трапилися у її трирічному віці. Навіть те, де залишила улюблені іграшки в рідному домі. А його, того дому, вже й нема… У цьому Олена впевнена. З різних фото і відео, які часом виринають в інтернеті, жінка вже бачила розбомблені оселі кумів, батьків. А їхня хата була неподалік.
«Я не заспокоїлася, хоча вже пройшло майже два роки, – зізнається Олена. – Коли бачу, що накоїли окупанти на нашій землі, душа рветься від болю. Це ж моя батьківщина, місце, де виросла, де ставала на ноги… Якщо будуть колись відновлювати наші міста і села, я неодмінно повернуся додому. А знаєте, що найважче? Дивитися, як на великі свята, як-от на Паску, люди з квітами, цукерками йдуть провідати могили родичів. А як нам вклонитися нашим померлим рідним, коли наші кладовища перетворені на попелище?»
Олена зізналася, що останнім часом плаче, коли ніхто не бачить. Але рухатися вперед дає сила волі та найкраща у світі донечка. А ще – жінка часто згадує пророчі дідові слова про те, що життя – то така річ, яка за секунди може перемінити геть усе…
