Ярмолинчанину Володимиру Сові-Лісовцю присвоїли звання Героя України – найвищий ступінь відзнаки у нашій державі (а ще раніше мав чимало нагород). Його ймення носить вулиця у рідному селищі. Він назавжди своїми подвигами, виваженістю, мудрістю й мужністю, патріотизмом і справжністю вписав його в історію незламної України. Та, на жаль, за цим пафосом криється найнестерпніший біль. Без найкращого у світі батька судилося зростати Алісочці, якій нині десять, в якій розчинявся і для якої був готовий схилити небо. Без нього народився Остапчик, якого так чекав, підібравши заздалегідь ім’я. Хлопчику 8 лютого виповнився рік. З вирваним без наркозу серцем продовжує спільні справи дружина Віра. Щаслива родина планувала 31 грудня відзначити новосілля у нещодавно придбаному й власноруч зі смаком облаштованому котеджі в обласному центрі. Судилось вже без найріднішого. Щоднини торує шлях на могилу кровиночки у рідних Ярмолинцях осиротіла ненька, яка фактично теж загинула тоді зі своїм Володею. Ніколи не осягнуть пекельний біль втрати Анжела й Михайло, які нині продовжують справу брата – боронять Україну від рашистської нечисті.
За неймовірно красиву зовнішність й атлетичну статуру Володимира називали Ален Делоном. Його фото у військовій амуніції прикрашало білборди. Він кохався у спорті й мототехніці. Захоплювався мисливством і дуже любив собак. Був напрочуд професійним будівельником і здібним спецназівцем. Щиро вірив у Всевишнього й міг напам’ять цитувати абзаци Біблії. Здавалося, не було роботи, в якій би не розумівся, чи питання, відповіді на яке б не знав. Він був наймолодшим у родині, проте до його порад дослухалися усі. Його поважали побратими і численні друзі.
Вам також може сподобатися
33-річний Володимир Сова-Лісовець загинув 30 червня 2022 року, виконуючи бойове завдання в районі Привілля Луганської області. У бою з переважальними силами ворога зазнав множинних вогнепальних поранень. В останні секунди свого життя знищив вогневу позицію ворога, що дало змогу військовослужбовцям групи спеціального призначення відійти на безпечні позіції.
«Це ж мій Володя»
«Мамо, ти завжди пишатимешся мною», – з самого малку наголошувало блакитнооке хлоп’я. А вона й пишалася. Шкода, що так недовго. Вовчик, стверджують рідні, з дитинства був воїном, справжнім чоловіком, який не цурався жодної роботи. Зростав без батька. Його йому замінив на одинадцять років старший брат Михайло. «Володя ходив за Михасем по п’ятах, – розповідає ненька. – Завжди намагався його наслідувати. Вінницький будівельний, як і він, закінчив. Вправним фахівцем був. Сини й на три роки молодша від Михайла Анжела завжди були напрочуд дружними. Як ті діти гарували! Ми тримали чимале господарство: корови, кози, свині, фретки, кролі, індики, гуси, качки, кури, голуби… Тож на кожного припадав чималий шмат роботи. Але при цьому ще й вмудрялися добре вчитися, вміли відпочивати – взимку такий каток облаштовували на змілілій водоймі».
Наталя Михайлівна всеньке життя на кількох роботах трудилася. Все хотіла, щоб її діти нічого не потребували. Їде з Хмельницького, де в пологовому відпрацювала добу санітаркою, й одразу до Сутковець – на колгоспну ланку. А діти мріяли, щоб найрідніша мала хоч краплю часу на відпочинок. І щойно змогли заробляти, наввипередки стали забезпечувати неньку усім необхідним. Коли Володя закінчив десятий клас, просився поїхати з Михайлом на заробітки – той якраз займав керівну посаду на будівництві за кордоном. Обіцяв повернутися до першого вересня. «Я не приїду, – пролунало у слухавці. – Зароблятиму гроші. Ти залишиш одну роботу». Згодом, щоб отримати атестат, впертому юнакові довелося здавати екзамени екстерном. Накачаний і спортивний, він марив строковою службою у спецназі. А коли з десантних військ дали направлення в ракетні, бо стало зле на вертушці, запевнив, що лише зі шкірою і кров’ю з нього тільняшку здеруть. Досяг таки свого – залишився. За перші стрибки з вантажем на спині купив неньці пилососа. «Це ж мій Володя, – цю фразу мама, плачучи, повторює раз по раз, згадуючи тисячі епізодів про сина. – Якби він хоч раз за все життя сердився чи голос підвищив, може б, не було так боляче». Якось Наталя Михайлівна, пораючись біля свиней, впустила сенсорний телефон, подарований Михайлом. Купила в ломбарді кнопковий. Поїхала до Вовчика в частину й зізналася йому. Він посміявся, посварив й одразу ж презентував новий. Виявляється, стрибаючи з парашутом, на нього приземлився. Всіх обпитав – нічийний. Та й не чоловічий – червоний, маленький. «Буде моїй мамі!» – констатував.
Були взірцевим подружжям
«Вовчику, ти такий гарний, як актор, – якось почала розмову прибиральниця на одній з будівельних фірм, де трудився бригадиром. – А у мене винаймає квартиру дівчинка Віра з Харкова. От лиш вона тобі пара: красуня, розумничка, а що вже господиня…» «Мені Вас так розхвалили, що я одружитися хочу», – розпочав знайомство з жарту. Вірина мама померла, коли донечці було лише 10. Двоє братиків залишилися з батьком. Її ж забрав хрещений – мамин рідний брат. Коли не повернувся з далекого плавання, дівчина змушена була винаймати квартиру. Вчилася в медучилищі. «З неї була б чудова лікарка, – запевняє свекруха, – якби мала свого часу змогу здобути вищу освіту. Вона дуже вправний медик. А що вже людина хороша. Про кращу невістку годі й мріяти».
Згодом закохані перебралися на бабусине обійстя, неподалік від неньки. Віра влаштувалася за фахом. По сусідству від Володі викупив ділянку Михайло. Поки сам був за кордоном, Вовчик йому такого двоповерхового красеня звів. Затятим був будівельником. В усьому знався – електриці, сантехніці… У 2013-му лелека Алісу подарував. Володя розчинявся у донечці й родині.
У 2015-му вступив до лав 8-го окремого полку спеціального призначення. Пролягли його бойові стежки Луганщиною й Донеччиною. У позаслужбовий час працював на Новій пошті. Доклав максимум зусиль, щоб придбати в обласному центрі будинок. «Він любив робити сюрпризи, – не може не плакати ненька. – Навіть мені, йдучи додому з роботи, на підвіконні все гостинці лишав. Пригадую, запитує, що замовляю на 8 березня. «То ви, дівчата, всі про колеса мрієте», – віджартувався, як почув, що хочу «кравчучку». Я подумала, може, Віра велосипед замовила, щоб на роботу їздити. Раненько – кравчучка під дверима, а на подвір’ї – машина. А якось я обмовилася, що хочу вівчарку. Наступного дня з презентованої сином маленької коробочки визирав переляканий Рем. «Ти з ним можеш лише гратися, догляд – на мені», –констатував. Як же вив той Рем, коли не стало Вовчика…»
«Маєш бути до всього готова»
«Вовчик забіг до мене вдосвіта 24 лютого, – невпинно втирає сльозу із уже вицвілих від горя очей ненька. – Обійняв і дуже просив залишити роботу, щоб він не хвилювався. Я ж бо, будучи на пенсії, трудилася санітаркою у психіатричній лікарні. Він дуже наполягав. Тож, лише дібравшись, пішла писати заяву на розрахунок. І тільки тут дізналася, що війна. Вовчик ніколи мені не казав, де він. Лиш писав традиційне «Як ти, мутер? Як здоров’я? Ти не хвилюйся! Лише молися!» Я й молилася. За них усіх. Михась тоді уже працював в Одесі. Анжела ще у 2015-му підписала контракт з ЗСУ. Захищають країну її чоловік і зять». На три дні Володимир приїздив у відпустку. Не випускав з рук Алісу. Тішився сім’єю. Сказав неньці, що мусить бути до всього готовою.
«30 червня вранці я вийшла на город зібрати Алісі, яка якраз в мене ночувала, малини, – той найфатальніший день не піде з пам’яті до скону літ. – Дивлюся, таке небо гарне. Тож і попросила у нього, щоб разом зі Всевишнім берегли моїх дітей. Аж тут у хвіртці побачила Віру. Вона була біла, як сніг… Хоч би тільки поранений – молила я». Розпачливий зойк змусив здригатися всеньке селище.
«Благослови залишитись живим»
Після похорону брата Михайло вирішив продовжити його справу. Він і раніше поривався захищати Україну, та Володимир з Анжелою були проти, мовляв, вже вистачить бійців з однієї хати, а Міша ж навіть в армії не служив. У трьох військкоматах відмовили: не мають права – загинув брат. У четвертому таки впросився. «Благослови, мамо, щоб я живим повернувся», – прийшов, коли та якраз обв’язувала соняхи на городі. «Як може мама благословити на війну? – приречено запитує. – Я кричала, я благала, я хапала за штанини…» Забрав на війну свого джипа, закупив усе необхідне. Допомагають зараз і його колеги, і рідні, і друзі. Ненька придбала хлопцям приціл дальнього бачення.
…Наталя Михайлівна нині щодня чекає сповіщень від рідних. Обходить чимале господарство. «Діти мене вмовляють поспродувати живність, навмисно у мене нічого не беруть,– зітхає жінка, – та я б інакше давно здуріла. Ще маю шість собак на двох обійстях – моєму й Михайловому. Подарував мені Всевишній шістьох онуків. Якими б ми були щасливими, якби не ота проклята війна».
…А маленький Остап як дві краплі води схожий на батька, якому не судилося взяти його на руки. Лиш має мамині очі…
