Інна та Анатолій Пирожки родом з Хмельниччини. Вона 14-річною разом з батьками виїхала на постійне проживання до села Володимирівка, що неподалік узбережжя Чорного моря на Херсонщині. Там і освіту здобула, почала трудовий шлях. Але часто на канікулах гостювала у бабусі. Так і познайомилися з майбутнім чоловіком.
«Спільне життя розпочали у Володимирівці. Я працювала на різних роботах: логопедом-дефектологом, завідуючою дитячою молочною кухнею, затим кілька років трудилася в місцевих органах влади. Якийсь час навіть була сільським головою, виконувала обов’язки селищного голови. Проте з розвитком сімейного бізнесу разом з чоловіком займалися виключно бізнесом», – почала свою історію Інна Пирожок.
Вам також може сподобатися
У сім’ї підростали донечка і син. Подружжя придбало квартиру в Херсоні, побудували дім неподалік моря, завершували ремонт у кімнаті донечки Діани. «Того дня, 24 лютого 2022 року, ми, як завжди, збиралися відкривати свій магазин. Але через незрозумілі звуки за вікном зв’язалися зі знайомими в Джанкої. Ті повідомили, що в наш бік поїхало дуже багато російської техніки… І з першого ж дня великої війни наша сім’я опинилася в окупації.
Спочатку ми думали, що цей жах скоро закінчиться. А невдовзі в наш дім прийшли загарбники. Зі зброєю, чим дуже налякали дітей. Рашисти забрали в нас планшети, ноутбуки, перевіряли паспорти. Так ми залишилися без значної частини наших спогадів у фотографіях та сімейних відео.
Всі 46 днів окупації ми сиділи вдома і нікуди не виходили. Мали якісь запаси харчів: крупи, консерви, молочну продукцію купували для дітей в сусідів. У магазинах мало що було. Діти дуже хотіли білої булки і солодощів. А де їх було взяти? Ми чули далекі обстріли і вибухи, знали, що десь ідуть важкі бої. Вдома навіть збудували ще одну стіну, щоб було де сховатися у разі небезпеки.
Спочатку ми мали інтернет, але недовго. Доходили чутки про те, як забирають «на підвал» місцевих чоловіків, б’ють, катують. І не всім вдається вийти звідти живими. Тож коли знову побачили на нашій вулиці військових зі зброєю, які ходили по подвір’ях, не відчинили їм ворота. Сиділи тихо і молилися, щоб пішли. Тим більше, мій чоловік Анатолій родом із заходу України. Таких забирали першими. Дякувати сусідці, яка сказала, що нас нікого нема вдома», – ділиться гіркими спогадами жінка.
Тоді родині пощастило. Вороги пішли. Але жити так далі не могли і не хотіли. Заради дітей, заради їхнього майбутнього, вирішили їхати на підконтрольну Україні територію.
«Більше за все ми боялися, що заберуть мене чи чоловіка. А з ким залишаться діти? Спочатку шукали перевізника, а потім вирішили таки прориватися нашою машиною. З нами вирушила невістка з трьома дітьми. Щось чули про виїзд, десь з’ясували куди рухатися… На склі написали великими літерами «Діти» – і вирушили. Численні блокпости, дякувати Богу, минули без перешкод. Рятувало, що в автівці було п’ятеро дітей. Менших забавляли іграшками, вони думали, що їдуть, як завжди, до бабусі в село… А старші-підлітки помітно нервували: вони бачили розбиту військову техніку, понівечені цивільні автівки, знищені будівлі… і все розуміли. Заспокоювали їх, як могли», – каже Інна.
Нове життя родина почала облаштовувати на Поділлі. Родичі дозволили їм жити в хатині, яка стояла пусткою. «Ми почали її обживати, робити там ремонт, – продовжує жінка. – Паралельно відновлювали свій бізнес. Бо потрібно було жити далі, ростити дітей. Нині вже маємо своє житло в місті, власний магазин. Старші Микита та Діана – школярі. Ходять у третій та перший класи. А найменшенькому Захарчику лише півтора року. Він народився вже тут».
За словами жінки, перший час вони ще сподівалися, що це жахіття скоро скінчиться і всі повернуться до такого рідного і теплого дому. Але чим довше триває війна, тим більше усвідомлюють, що цим мріям не судилося збутися.
У тому домі, який колись самі збудували, нині мешкають знайомі родини. Приглядають і не дають розмародерити його окупантам. Так само й з оселею Іниних батьків, які нині також знайшли прихисток на Поділлі. Хворого тата, інваліда І групи, мама змушена була вивозити з окупації через Білорусь та Польщу…
Хоча на Поділлі родина живе, наче на крилах дитинства, бо все тут знайоме, рідне, дороге, все одно часто сниться колишнє. Сумують за морем, де мало не щодня бігали щоранку… Старші діти погано пам’ятають дім. Буває, плачуть, коли згадують своїх котиків і собаку, численних свійських тварин і птицю, яких тримали колись… Запитують про свої іграшки, які також залишилися в минулому житті.
