Остання телефонна розмова молодого закоханого щасливого буковинського подружжя, яке виховувало маленьку донечку, відбулася 28 липня 2024 року. «Наберу за п’ять днів, коли повернусь з позицій», – запевнив. «Чекатиму», – без краплі сумніву, що все неодмінно буде добре, відповіла. Не дочекавшись, обривала телефони побратимів. «Потрапили в оточення, поки немає змоги їх звідти вивести», – чула у відповідь. А вже 11 серпня 25-річній Іванні Кирстюк у Самакову, що на Чернівецькій Вижниччині, принесли сповіщення, що її 28-річний чоловік Андрій Кирстюк зник безвісти за особливих обставин. Під Торецьком. Виснажливе чекання, щирі молитви, оббивання всеможливих порогів, хапання за найтонші соломинки… Як же хотілося, попри усвідомлення, що вкотре телефонують недобросовісні шахраї, повірити, що він таки в полоні.
Майже через рік, на початку липня 2025-го, після чергового обміну тілами, повідомили про збіг ДНК і з його рідним братом, і з донечкою.
Андрій народився у Кам’янці в багатодітній родині. Із трьома братами й двома сестрами змалку охоче допомагали батькам давати лад чималому господарству. Здобувши фах бухгалтера, юнак, замість працювати за спеціальністю, як більшість, хто прагнув заробляти, подався за кордон за заробітчанським хлібом.
Із на три роки молодшою красунею Іванкою був знайомий ще з часів навчання в училищі, де та опановувала професію кухаря-кондитера. З-за кордону став писати їй у соцмережі. Вона охоче відписувала. Так зародилося міцне кохання, яке через кілька років, 15 січня 2021-го, привело до міцного шлюбу.
Молоді жили в Іванниних батьків. Андрій припинив свої закордоння, працював на місцевій пилорамі, в лісгоспі… Коли у березні 2021-го щедрий лелека приніс донечку – душі не чув від щастя. «Чоловік навіть був на пологах, утім лікарі змушені були його вивести, так хвилювався. Донечку Даніелою саме він назвав. Бо ж так її чекав», – пригадує дружина.
Андрій був найкращим у світі батьком й чоловіком. Завжди допомагав, підтримував. Був справжнім добряком й жартівником. Мав безліч друзів. Завжди поспішав на допомогу ближнім.
Мобілізували чоловіка в січні 2024-го. Проходив навчання в Рівному, затим у Польщі. «На 15 днів Андрій приїхав додому, – змахує підступну сльозу ще фактично дитина, яку війна прирекла на вдівство. – Набувся з нами, натішився донечкою. У всьому попідсобляв. Провідав друзів… Служив під Торецьком. Спочатку був снайпером, згодом штурмовиком».
О, як же вона не могла повірити! Він ж бо не міг. Він ж обіцяв. Стільки ж було мрій і планів. Вона не бачила тіла, лише останки, тож серце має право на віру в диво. Таке несправедливо коротке сімейне життя залишило по собі донечку, як дві краплі води схожу на татуся. Чотирирічне дівчатко, що змушене рости без татка, так за ним сумує. Всі свої пригоди розповідає світлинам, з яких усміхається найдорожчий. А ще залишилась пам’ять, яка зафіксувала найосновніші миті у відео- і фотознімках. Іванна раз по раз переглядає їх. Наплачеться. Наговориться. Пожаліється.
Андрія похоронили в липні 2025 року…
А у Іванниного батька Дмитра Кабюка з позивним «Гуцул» 20 вересня 2024 року на позиції у Куп’янщині зупинилося серце. Він рік (з 2015 по 2016) добровольцем брав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей. Потім повернувся до цивільного життя. В грудні 2021 року 51-річний чоловік підписав контракт із ЗСУ. Відтоді фактично все був на нулі. «Ми так довго не бачилися з татом, – зітхає та, в кого війна забрала й чоловіка, й батька. – Аж через два роки йому вдалося вирватися додому на кілька днів. Ніхто не відав, що уже востаннє».
Гнав ворога з рідної землі й один з чотирьох братів Іванни Іван. Нині мужній чоловік повернувся до цивільного життя.
Якось так вже у нас повелося: все частіше ця війна стосується виключно окремих родин.
