З дитинства вона любила римувати з дідусем. Нехитрі віршики складала її бабуся. Тож, мабуть, ця творча енергетика згодом передалася й онучці. А коли серце жило тривогою за рідний дім, який нищив ворог, щодня рідна країна боролася і продовжує боротися за виживання, Юлія Романуша взялася за олівець, щоб усі думки, які кружляли в голові, врешті лягли рядками на папері…
«Все моє дитинство та юність, студентські роки та початок трудової діяльності проминули в найкращому місті – Бахмуті, – почала свою історію Юлія. – Здобувши вищу освіту, залишилася викладати в рідному інституті, що діяв у складі Української інженерно-педагогічної академії. Згодом захистила кандидатську дисертацію і обійняла посаду доцента на кафедрі економіки підприємств та менеджменту».
Вам також може сподобатися
Вперше війна прийшла у Бахмут в 2014-му. На той час місто мало назву Артемівськ. Дім, в якому мешкала жінка з родиною, був на околиці, звідки добре було чути вибухи. Тимчасовій окупації передували проросійські мітинги та акції сепаратистів. Проте спроба надовго захопити владу прихильниками «русского міра» не вдалася. Українські війська звільнили місто 6 липня 2014 року, перервавши спробу від’єднання за допомогою так званого референдуму.
«Спочатку ми навіть не дуже зрозуміли, що відбувається. Було відносно спокійно. Звичайно, ні на який референдум ми не ходили. А після того як окупантів вигнали з міста, життя повернулося у майже звичний ритм. Але війна щоразу нагадувала про себе: у лютому 2015 року снаряд прилетів у шкільне подвір’я – загинули люди. Все частіше у Бахмуті шукали прихистку жителі Донецька, Горлівки. Почали збирати речі для переселенців. Але згодом ситуація стабілізувалася, люди з окупованих територій почали будувати життя у Бахмуті: купували житло, відкривали бізнес, створювали сім’ї», – пригадує Юлія. У липні 2021 року вона також придбала будинок, в якому до початку повномасштабного вторгнення встигла частково зробити ремонт…
Розмови про те, що ситуація може загостритися ще більше, ходили серед містян ще до початку 2022 року. Проте мало хто з місцевих вірив у це. «Коли вдосвіта мені зателефонувала подруга і повідомила, що почалася війна, я лише відмахнулася. Яка війна? Але невдовзі почула вибухи. Потім зв’язалася з батьками. І весь час дивилася новини, чекала, що от-от повідомлять, що це жахіття скінчилося… Але добрих новин не було. З перших днів у Бахмуті організували пункти прийому крові. До них стояли величезні черги бажаючих долучитися. З’являлися групи в інтернеті, де люди просили про допомогу або запитували, чим допомогти.
Перші думки про виїзд з’явилися, коли в батьків, які мешкали поблизу військової частини, вибуховою хвилею повибивало вікна у під’їзді. Проте ми не наважувалися попрощатися з домом. Але все більше усвідомлювали, що важке рішення таки доведеться ухвалювати: все частіше будинок здригався від потужних обстрілів. Місто почало вмирати: закривався бізнес, у магазинах були переважно цукерки і вода, банкомати не видавали гроші, на вулицях ставало все менше людей. І найжахливіше було, коли дізнавалися про загибель знайомих… Не витримувала психіка».
З нехитрими пожитками та собакою 8 квітня 2022 року Юлія з родиною виїхала до Кропивницького. Знайомі допомогли орендувати житло. Їхали, як і багато людей зі сходу – на два тижні…«Відтоді вже двічі переїжджали. Врешті оселилися в маленькому селі у Кропивницькому районі. Волонтери допомогли вивезти з Бахмута наших котів. Я продовжую викладати дистанційно», – поділилася буднями жінка.
Усі хвилювання, отриманий досвід, реалії війни поступово накопичувалися і врешті влітку минулого року оформилися у вірші. Юлія і раніше, ще до бойових дій, практикувала віршування для знайомих і рідних: писала щирі рядки привітань, присвячувала їх різним гарним подіям…
«Я мусила дати вихід своїм емоціям, – каже жінка. – Якісь поетичні уривки довго кружляли в голові. Так народився перший вірш «Голос миру». Його одразу оформила музично, бо за рік до того здобула навички роботи з технологіями штучного інтелекту. Відтоді наче прокинулася творчо: випустила близько 30 пісень».
Торік у вересні світ побачила пісня «З Бахмутом у серці». Вона вперше пролунала на дні міста і стала його своєрідним гімном. А пісня «Дитинство під небом війни» пройшла цікавий шлях. Спочатку її виконала нейромережа, потім її виконання сестрами Катериною та Анастасією Івановими на дні міста Бахмута у Києві зацікавило начальника та художнього керівника Заслуженого академічного зразково-показового оркестру Збройних сил України – полковника Ігоря Биковського. Він запропонував співпрацю Ірині Булгаковій – начальниці управління культури Бахмутської міської ради. На цьому етапі пісня стала оживати ще більше, бо отримала можливість бути почутою на такому високому рівні. У підсумку ідею пісні втілено у виконанні хору учнів Бахмутської школи мистецтв у супроводі оркестру Збройних сил України та презентовано у вигляді кліпу 20 листопада, у Міжнародний день захисту дітей, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні у Києві. Створений кліп надто чіпляє за живе, бо, на жаль, в таких реаліях ми живемо нині в Україні…
«Здебільшого я не планую писати щось конкретне – ідея народжується сама. Просто потрібно сісти і одразу ж записати рядки, щоб не забути. До прикладу, вірш про Бахмут народився… в маршрутці. Я не маю музичної освіти, не вмію співати, але йду за своїми відчуттями. Найбільше на створення пісень надихають наші люди, які, попри всі труднощі, не здаються. Є у мене й твори для гарного настрою – про магію кави…
Їх багато. Вони всі – як діти. Кожна зі своїм характером. Є про новорічні мрії. Звісно, і там про мир я пишу… Є про улюблене місце у Кропивницькому – про дендропарк, це моє місце сили… Всі пісні випускаю офіційно, вони потрапляють до міжнародних музичних платформ, є у вільному доступі для всіх, хто бажає їх послухати.
Наприклад, пісню про маленьке село Вільне Соколівської сільської громади вже почули навіть у Нідерландах. «Сильні люди», «Місця сили», «На хвилинку, люди…» – тут філософська тема цінності життя. Не випустила ще, але вже готова пісня про жіночу силу… Також є пісня про любов собаки до господаря, – обожнюю свого спаніеля Адель… У мене так: що надихає або болить у суспільстві на цей час – те і стає темою пісні. Я віддзеркалюю те, що мене оточує. Це і є основою творчості». На завершення нашої розмови Юлія пообіцяла неодмінно написати найкращу свою пісню. Звичайно, присвячену Перемозі України.
