Війна зруйнувала не лише її бізнес, рідний дім, улюблене з дитинства місто — вона розбила мрії. Проте після короткої паузи та депресії Тетяна змусила себе зібратися, побудувати нові плани та облаштовувати родинне вогнище у столиці.
Народилася й виросла вона в Соледарі на Донеччині. Спочатку здобула юридичну освіту в Алчевську, затим навчалася у Донецькому державному університеті внутрішніх справ. Щоправда, закінчувати його довелося в 2016 році вже заочно в Кривому Розі, куди після Маріуполя перевели навчальний заклад у зв’язку з початком вторгнення рашистів на нашу землю.
Вам також може сподобатися
«Ще навчаючись, у 2013 році я вийшла заміж і почала будувати власний бізнес, – розповіла Тетяна. – Починала з майстрині манікюру вдома. У серпні 2019 року придбала квартиру та зробила там свій невеличкий салон. Мала кількох орендаторів-майстрів. Тому, коли невдовзі пішла в декретну відпустку, мала на кого залишити заклад. Семен народився у Бахмуті. Спершу мені дуже допомагав чоловік Олексій, котрий до того працював на «Артемсолі». Він піднімав сіль із шахти. У 2014 році підприємство втратило основний ринок збуту, але почало модернізувати виробництво для європейського ринку. Проте з 2020 року зарплата була низькою. Тож він влаштувався бригадиром у будівельну компанію – разом з командою зводили термінали Нової пошти. І на черговий об’єкт, який будували в Маріуполі, він поїхав 18 лютого 2024 року…»
За словами жінки, вона відчувала, що попереду – військові дії, бо на сході країни останнім часом було неспокійно. Передбачала, що вони відбуватимуться в рідному регіоні. Тож про всяк випадок домовилися з чоловіком: якщо щось станеться, то зустрінуться в Харкові…
“Працюю вдома, розвиваюся, беру участь в різних проєктах: вітчизняних і міжнародних”, – розповідає Тетяна. Фото з сімейного архіву.
«Тієї ночі 24 лютого я була в батьків. Прокинулася від вибухів. Бомбили аеропорт у Краматорську. Попри це, в нас не було якоїсь паніки. Мама і тато, як завжди, пішли на роботу. Я ж зібрала сина і пішла з ним на прогулянку. Надворі ж – ніби страшний сон: всі кудись поспішають, метушаться, стають у довжелезні черги за продуктами, ліками, до банкоматів… Мені телефонували знайомі з Києва, Харкова, Сум. Всі казали, що почалася війна. Зателефонувала Олексію. А він – поза зоною. З новин дізналася, що Маріуполь вже оточують. Від відчаю не знала, що робити. Але ближче до обіду Олексій дав про себе знати. Кричав, щоб знімала гроші з картки. Виявляється, він з товаришем встигли вирватися з міста. Багато доріг вже були перекриті, проте пощастило виїхати в напрямку Волновахи. Казав, що бачили, як ЗСУ розгортали техніку, готувалися до оборони. Також пощастило, що в машині були і газ, і бензин. Тому й вистачило добратися додому», – пригадує Тетяна.
«Мені дуже хотілося б повернутися додому, але й страшно. Найперше, про що дбатиму, – про безпеку сина», – каже Тетяна Кваша.
До 12 березня родина перебувала в Соледарі. Все частіше і ближче було чути звуки вибухів. Дуже гучно бомбили Сіверськодонецьк. Жінка закрила свій кабінет краси, не ходила порожніми магазинами, все частіше замикалася вдома, переживала депресію.
«Був страх голоду. Хоча Семену вже виповнилося півтора роки і він їв звичайну їжу, я запаслася дитячими сумішами. Далі все було як у тумані. Тож чоловік, коли побачив, що мій стан не поліпшується, дав мені 24 години на збір речей. Так ми опинилися в Кам’янці-Подільському. Запросила нас подружка, з якою я познайомилася колись у клініці. Вона тривалий час мешкає в Німеччині. Незадовго до повномасштабного вторгнення провідати її поїхала мама, яка жила в Кам’янці-Подільському. Тож і залишилася з донькою. В своїй квартирі жінка дозволила пожити нам та переселенцям із Харкова. Через три місяці, у травні, ми переїхали до Києва. З часом вивезли з Соледара і батьків, бабусю з дідусем…»
Тетяна попервах бралася за будь-яку роботу, щоб мати кошти на прожиття. Друкувала тексти, інколи навіть уночі… Олексій влаштувався в будівельну організацію, разом з колегами відновлював зруйновані війною лікарні, будинки в Київській області. Семен відвідував дитячий садочок.
«Ще в 2021 році я почала вивчати маркетинг, щоб ще успішніше просувати власний бізнес, – розповідає Тетяна. – І це дуже допомогло мені стати фінансово незалежною. Працюю вдома, розвиваюся, беру участь в різноманітних проєктах: вітчизняних і міжнародних. Контактую з бізнесами, європейськими ринками, представниками великих компаній… Паралельно започаткувала родинний благодійний фонд, який займався допомогою соледарцям, писала гранти, реалізовувала важливі для наших мешканців проєкти. Спочатку це була просто гуманітарна допомога продуктами, речами, затим створили спільноту та швидко реагували на потреби наших соледарських захисників, їхніх сімей. Збирали на оздоровлення, на бронежилети, аптечки, прилади нічного бачення тощо».
Нині багато ідей генеруються ще й довкола потреб внутрішніх переселенців: стосовно виплат, юридичної допомоги… Тетяна з однодумцями часто нагадують про важливі для їхнього рідного міста речі. Як-от працюють над ідеєю збереження культурної спадщини Соледара, присвоєння звання почесного громадянина міста загиблим на війні соледарцям, а також британським журналістам, яких убили рашисти на території міста.
«Ми з чоловіком інколи обговорюємо тему повернення додому після перемоги України. Мені дуже хочеться туди, повірте. Але раптом підкрадаються думки, що ми інтегруємося, відновимо наш будинок, почнемо жити, а потім – знову прийдуть окупанти… Я зареєструвалася в резерв держслужбовців, які після війни будуть відновлювати наш край, бо хочу бути дотичною до цього процесу. Проте на перше місце ставитиму безпеку моєї дитини», – зізналася жінка.
