Захищати рідну державу батько Ігор Іщев зі своїми синами Андрієм та Юрієм вирушили з перших днів повномасштабного вторгнення.
І Ігор Леонідович, і Олена Іванівна Іщеви родом з Красного Луча, що на Луганщині. Проте познайомилися та облаштували житло неподалік від Полтави – в селі Циганське. Він уже був кваліфікованим юристом, крім того, вчився в Алчевському гірсько-металургійному технікумі. Вона здобула педагогічну освіту. Чоловікові чимало довелося поїздити світом, щоб його родина жила не гірше від інших. Спочатку працював юристом у правоохоронних органах, потім — у Норильську на металургійному комбінаті, на машинобудівному заводі Донбасу, і золото мив на Колимі. Згодом неподалік від Мурманська викладав механіку в місцевому технікумі. Там і донечка Альона народилася. В Україні ж до цього вже народився первісток Юра. У 2000-му році родина повернулася на Полтавщину. І через рік після донечки в Іщевих знову поповнення – на світ з’явився Андрійко. «Всі наші діти були дуже дружними. Особливо Андрій та Альона. Завжди підтримували одне одного, приходили на допомогу», – поділився Ігор Леонідович.
Батько каже, що старший син змалечку любив техніку, був байкером, автомобілістом… Молодший після школи вступив до кооперативного навчального закладу. А Альона дуже хотіла стати військовою, вивчитися на зв’язківця. І хоча була кращою у навчанні, двічі не змогла вступити, бо завжди у десятку на бюджетні місця додавався хтось з пільговиків.
Брати
Любити Україну, стати на її захист одразу ж – це було в крові у всіх Іщевих.
«Мій дід пройшов і Японську, і громадянську, і Другу світову війни. Він казав, що батьків і батьківщину не вибирають. Тож завжди в сім’ї всі були патріотично налаштовані – так виховувалися змалечку, – зізнався батько. – Тож коли в 2014-му році росіяни вперше вторглися на нашу землю, Юрій добровольцем пішов у батальйон «Донбас». Був розвідником-снайпером. Отримав чимало нагород: нагрудний знак «За військову доблесть», медалі «Учасник АТО», «За участь в антитерористичній операції». Мав іменний годинник. Наступного року через поранення його списали. Мав ІІ групу інвалідності. Його справу продовжив Андрій. Він залишив навчання та у 18 з половиною років також записався в той самий батальйон. 26 липня 2019-го він сказав нам, що йде складати іспит, а сам вирушив у військкомат. Через пів року після присяги Андрій вже командував опорним пунктом».
Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, батькам повідомив саме Андрій. О 4.30 ранку він написав повідомлення: «Нас накривають «Градами»… Наступного дня до військкомату пішов Ігор Леонідович. Незважаючи на вік, він вирішив служити державі. В молодості був кандидатом у майстри спорту з кульової стрільби. Коли вже записувався до війська, зателефонував Юра і сказав, що йде на війну. Просив заспокоїти жінок. Альона також збиралася воювати, проте потрібно було комусь залишитися з мамою, допомагати по господарству, бо в приватному будинку завжди чимало роботи. 26 лютого Ігор Іщев отримав форму та зброю. Він близько чотирьох місяців служив у 116-ій окремій бригаді територіальної оборони Полтавщини.
«Юра вже мав сім’ю, підростало двоє синів. Жив неподалік Харкова, у Валках. У переддень вторгнення син з товаришами вже передбачали, що буде напад. Тож до цього готувалися. Прикупили автомати, зібрали амуніцію. 24 лютого вони вже їхали обороняти Харків», – поділився спогадами батько.
Юрій Іщев одним з перших став на захист рідної країни. Незважаючи на те, що був комісований. За словами Ігоря Леонідовича, підрозділ, в якому служив Юрій, під час боїв поблизу Харкова зміг ліквідувати відомого російського воєначальника, генерал-майора, начальника штабу і першого заступника командувача 41-ї армії Центрального військового округу росії Віталія Герасимова. Також тоді вбили та поранили низку старших офіцерів російської армії.
17 червня 2022-го року Юрій Іщев прийняв свій останній бій. «Син надіслав повідомлення: «Офіцер загинув, приймаю командування на себе», – розповів подробиці тієї жахливої миті батько. «Поблизу селища Криничне нацгвардійці вступили в ближній бій з російським окупаційним військом. Під час вогневого контакту сержант Іщев отримав вогнепальне поранення, несумісне з життям», — повідомили у Нацгвардії.
Героя привезли попрощатися з рідною Полтавщиною, але його останнім місцем спочинку стала Харківщина. Захиснику назавжди залишиться 38 років. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
У короткострокову відпустку на похорон брата відпустили Андрія. Після цього йому лише раз довелося побачитися з рідними – у вересні приїхав привітати сестру із заміжжям. «6 грудня Андрію виповнилося 22 роки. А 23 грудня ми домовилися, що приїдемо до нього з дружиною, привеземо необхідну допомогу бійцям, заразом і сина провідаємо, привітаємо. У переддень завантажували машину спальниками, карематами, продуктами. А ввечері нам зателефонували і сказали, що його вже нема…» – каже батько.
З офіційних джерел відомо, що Андрій Іщев загинув під час бою поблизу села Верхньокам’янське Донецької області. Поховали Героя в рідному селі. 28 грудня Указом Президента України старший солдат Андрій Іщев нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Допомагати – аж до Перемоги
Сьогодні триматися за життя Ігорю та Олені Іщевим допомагає волонтерство. Перший раз на передову з допомогою вони поїхали після втрати старшого сина. Відтоді по три-чотири рази на місяць поспішають туди, де мужньо боронять країну побратими їхніх синів. І все, що їм необхідно, щоб вигнати з рідної землі московську нечисть, подружжя намагаються знайти і доставити. З обладнанням, одягом, спорядженням, продуктами, приладами тощо допомагають різні волонтери, небайдужі люди, земляки з-за кордону. Навідується подружжя також у військові шпиталі, везуть медикаменти, різну гуманітарку. А у себе вдома організували притулок для покинутих тварин.
«Навіть під обстрілами, дуже близько до «нуля», я почуваюся краще. Я стаю ніби ближчою до своїх синів. Моє серце там у безпеці. Коли ми приїжджаємо, хлопці одразу оживають, дуже радіють, обіймають, наче маму й тата. І ми будемо стільки їздити до них, скільки буде потрібно – аж до самої Перемоги», – поділилася одкровенням Олена Іванівна.
Після втрати найдорожчих людей Ігор Леонідович рвався на фронт. Помститися за синів. Проте їхні побратими переконали чоловіка, що нині він робить теж дуже важливу і необхідну справу, що його автомобіль часто привозить те, що рятує життя військовим. Чоловікові навіть позивний дали – «Батя»…
Іщеви продовжують славну справу своїх синів – наближають Перемогу, виборюють волю і свободу рідної України.
