До глибини кісток проукраїнський, непідробний патріот, фаховий історик, який винятково добре розбирався не лише в літочисленні нашої держави, але й в одвічно, називаймо речі своїми іменами, дивних (ворожих) стосунках українців із тим, хто хибно звався братом. Навдивовижу перспективний політик та громадський діяч, непримиренний противник кумівства у верхівках влади й корупції, мудрий, виважений, простий і щирий, високоморальний і чесний, завжди готовий відстоювати справедливість. Він брав участь у найнебезпечніших акціях протесту й ладен був постійно сприяти, жертвуючи власними часом, комфортом і коштами, тим, хто потребує допомоги. Він ще стільки прагнув зробити для розвитку і процвітання рідних Полонного і України. Утім, задля Переможного неба над ними віддав найцінніше – власне життя. Олександр Бобров, депутат Полонської міської ради, загинув 8 червня 2023 року поблизу Новоданилівки Оріхівського району Запорізької області. У мирні часи чоловік тривало обіймав відповідальні посади у Полонських районних держадміністрації та раді. На воєнній стезі йому випало бути кулеметником 25-го окремого штурмового батальону 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура».
Любов до України, до з діда-прадіда українського, як і прагнення незалежного волелюбства, Олександр фактично всотав із пелюшок. Він народився у Кам’янці-Подільському: батьки навчалися тут у педагогічному виші. Юне подружжя Бобрових, дипломованих вчителів, приїхало за направленнями до полонських шкіл уже з первістком. Активні учасники товариства імені Шевченка, а також творчої спілки вчителів України й засновники її осередку у Полонному, Анатолій Олексійович і Світлана Борисівна у 1989-му зініціювали-зорганізували у рідному місті «Народний Рух України». Така відповідальна місія спонукала до частих подорожей Україною, важливих патріотичних заходів, частих зустрічей й обговорень політичних подій й історичних баталій у колі однодумців. Тож з чотирнадцятирічного віку Сашко залюбки їздив з батьками українськими просторами, все більше щоразу залюблюючись в споконвічне рідне, гідне, що не мало права на забуття, й сповнюючись ненависті до ворожої підлесливості.
«Саша їздив з нами і на Дні козацької слави, і на похорон патріарха, – сповнюється світлими спогадами батько. – Пригадую, якось у Запоріжжі, окрім нашого «Народного руху», козацьку славу вшановували й члени «Спілки незалежної української молоді». Більше трьохсот тисяч люду з’їхалося. Молодь загорілася ідеєю розвісити червоно-чорні прапори. Ми, старші, намагалися відмовити, мовляв, навіщо розпалювати ворожнечу. Але на ранок вся місцина палахкотіла червоно-чорним. А наші серця, зрозуміло, гріла гордість.
Вам також може сподобатися
Свою долю Саша, за сімейною традицією, зустрів у тому ж Кам’янець-Подільському педагогічному виші. Кохану Надію, уродженку Тернопільщини, привіз у рідне Полонне. Тут у подружжя народилася донечка – справжня татусева гордість і відрада. Він залюбки інвестував у Анастасіїну освіту. «Казав: гроші – це порох. А дитячі знання – запорука успішного майбутнього, – пригадує його батько Анатолій Олексійович. – Наша внучка здобула кілька освіт, першу – в Київському національному університеті імені Шевченка, решту – за кордоном. Вона – поліглотка: досконало володіє п’ятьма мовами. Працює й в Україні, й за кордоном. Пишався Саша й зятем – професійним айтівцем. Уявляю, як би тішився він онуками… Не судилось. Не дала війна».
Природжений лідер, Олександр Бобров змалку вмів гуртувати й вести за собою. До його думки завжди дослухалися. Його мудрі ідеї завжди відгукувалися у серцях співгромадян. З 1990-го Саша приєднався до Спілки незалежної української молоді, був членом Української народної партії і партії «Удар». Депутат полонської міської ради кількох скликань, очолював фракцію Громадянської позиції.
Був активним учасником Майдану. Поривався боронити Україну з першим переходом брудного орківського чобота на українську землю – з 2014-го. Утім, відсутність армійського досвіду й чимало питань на місцевому рівні, які потрібно було вирішувати, змусили залишитися вдома та спонукнули до активного волонтерства. А з початком повномасштабного вторгнення втримати затятого патріота уже не змогли ні вмовляння рідних, ні переконування друзів.
Олександр Бобров доєднався до територіальної самооборони… Волею Долі чи, справедливіше, примхою війни, рівно через 33 роки після розвішування отих бандерівських прапорів Олександр Бобров знову повернувся на Запоріжжя. Уже в складі 25-го окремого штурмового батальйону 47-ої штурмової бригади. Передували цьому навчання у Чехії. Перед відправкою на нуль кулеметника відпустили у нетривку відпустку. Поїхали з дружиною в Карпати. Там зустрів землячку. Коли почала, як і більшість, переконувати його, що дуже потрібен у Полонному, бо саме завдяки його непосидючості й активності вдавалося таки багато, а ще чимало слід втілити, відповів, що не має права бути осторонь цього надважливого історичного моменту, мусить гнати ворога, щоб не лишати цю місію нащадкам, і додав: «Я йду туди, звідки не повертаються». Чи відчував тоді? Хтозна.
«Напередодні тієї кривавої битви, що принесла аж надто багато втрат, син говорив зі мною, – по-чоловічому мужньо батько намагається втамувати пекучу сльозу. – Знав, що я добре розуміюся у зброї й армійських справах. Тож запитував, який кулемет ліпше взяти: радянський, британський чи німецький. Я відповів, що німецький важкий, а взагалі ліпше той, до якого достатньо набоїв. І знаєте, у ході тривалого виснажливого бою наші бійці забирали у ворожих окопах їхні набої. Бо вони теж гатили з радянської зброї…»
Першим в Олександровому взводі, вже в окопах «орків», загинув командир відділення полончанин Богдан Шкуран. Сім годин виснажливого бою… ще п’ятеро загиблих бійців взводу, дванадцять поранених… Виходячи з бою, Сашко встиг сказати побратимам: «Я помстився за Богдана, я дістав з кулемета того орка, що кинув в Богдана гранату…» Це були його останні слова. Він загинув за кілька хвилин від розриву ворожої міни.
…Школа, у якій дідусь був директором, мама завучем, навчалися Олександр, його брат і донька, нині носить ім’я Героя. Вулиця, на якій рідний дім, названа на його честь. Він назавжди золотими літерами безсмертя вписав своє ім’я в історію незалежної України. Його подвиг, його жертовність, його справи, його ідеї житимуть в віках. От тільки довіку не відболить рідним, які до останнього подиху продовжуватимуть… чекати. Рідної усмішки, слова, дзвінка. Страшна ціна нашої Перемоги. Тож будьмо гідними пам’яті тих, хто наблизив її ціною власного життя і нестерпного болю рідних.
