Сержант Вадим Гайду загинув під Соледаром у березні 2023-го. Тіло досі на окупованій землі, а дружина Наталя виборює єдине, що їй лишилося, – право його поховати.
«Пиши, я тобі кажу, пиши», – наполягав Вадим напередодні свого останнього бою, диктуючи дружині номери телефонів, адреси, імена – все, до кого звертатися, якщо його не стане. Наталя пручалася, бо вперто вірила, що їй ніколи це не знадобиться, але записувала. За добу зв’язок обірвався назавжди. А коли їй написали, що чоловіка більше немає, не повірила. Не повірила ні того вечора, ні місяцями по тому: обдзвонювала лікарні, писала в чужі бригади, чіплялася за кожен уламок чутки, за кожну краплю надії, яку ще можна було видобути з мовчазного, глухого світу.
Вам також може сподобатися
Вадим Гайду народився 13 листопада 1985-го в Одесі, у родині вчителів. Дитинство минуло в закарпатському селі Забрідь. Хлопця одразу зарахували в другий клас, школу закінчив із золотою медаллю. Вивчився на вчителя трудового навчання в Дрогобичі, шість років викладав у Вишківській школі, а тоді пересів за кермо вантажівки й відкрив власну справу з фарбування машин – золоті руки мав до всього.
Із Наталею познайомились у 2016-му в Одесі, куди він приїхав оформити документи на бабусину хату після її смерті. Наталя тоді працювала одразу на трьох роботах. «Знову ти?» – пожартував, зайшовши до земельного відділу. Бо ж перед тим бачив її за прилавком крамниці. Почали з кави. За кілька років розписалися, переїхали в Закарпаття. Народилася донька Кіра. У родині ріс і старший син Вадим від першого шлюбу дружини. Купили землю, возили туди цеглу – мріяли звести власний дім, поставити фундамент навесні 2022 року. 23 лютого чоловік уночі повернувся з Польщі, куди їздив далекобійником. Наступного ранку прокинулись у новому вимірі. Вадим пішов до військкомату сам. Спершу брати не хотіли. Наполіг: погрожував записатися в Мукачеві, якщо не візьмуть тут. Того ж часу до армії призвали і його молодшого брата Сергія.
Наталя возила хлопцям їжу щодня – самотужки пекла хліб, збирала консерви по селах, купувала бронежилети за кордоном, шила розвантажувальні жилети на цілу роту. «Возила своєю машиною, заправляла сама», – згадує буденно, ніби це не було подвигом щодня.
На початку квітня частину кинули на Донбас, у Тошківку. Місяць вони провели в оточенні. Вадим щодня долав 20 кілометрів пішки до штабу, щоб зателефонувати додому – і щоразу диктував Наталі список номерів дружин побратимів: набери кожну, скажи – живий. Одного разу хлопці знайшли покинуті «Жигулі» й, не маючи ключів, завели їх напряму дротами – вивезли себе з оточення. Потім було десять днів під Краматорськом – без забезпечення, без їжі, біля будівлі школи. Тоді ж Вадима, вчителя за фахом, зробили сержантом: більше нікому було. Пройшов навчання на ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) у Десні. Перехворів ковідом у Сумах – тиск підскакував до двохсот.
На Слов’янський напрямок прибули 3 березня 2023-го. Того ж вечора Вадим зателефонував: завтра йдемо на позиції, там уже вороги, техніка відстала, у нас лише кулемети й автомати. «Я хлопців не лишу, підуть молоді – піду з ними», – сказав, хоч сам був хворий. Тоді й наполіг, щоб дружина записала все: до кого звертатися й куди йти, якщо станеться найгірше.
О шостій ранку 4 березня скинув геолокацію: вийшли. Це було востаннє. «Окопатися встигли на якихось 30 сантиметрів, коли вдарили «Гради», – гортає сповнену пекла книгу його війни кохана. – Тоді ближче – з усього, що було. Затим пішли танки. Поранили кулеметника. Вадим став на його місце. Відходили по двоє-троє, поки перезаряджалася ворожа зброя. Коли лишилося четверо, у радіоефірі хтось крикнув: «Бетмен» (позивний Вадима) – 200». Ворог почав закидати FPV-дронами просто в окоп. Один влучив йому за бронежилет. У внутрішньому розслідуванні згодом розпишуть кожну секунду: як упав, як потемніло обличчя. Той самий дрон розбив телефон і рацію – тому геолокація більше не змінилася».
Наталя була на роботі, коли близько половини на першу її раптом кинуло в жар. Позначка на карті стояла нерухомо вже кілька годин – а так не мало бути. Вона це знала, вона розуміла кожен його маршрут, кожну звичку виходити на зв’язок. «Одразу зрозуміла: щось не так», – скаже потім. Телефонувала, писала – марно. Увечері 5 березня їй написав замполіт: «Вибач, Наташа, Вадика більше немає». «Того ж вечора, – не знають стримку пекучі сльози, – четверо пішли забирати тіла з поля бою. Підлий орок не дав – звірував. Трьом вдалося повернутися. Ротного, з сімома кульовими пораненнями, взяли в полон. Лише через три місяці, після обміну, він підтвердив дружині кожну деталь того бою – усе зійшлося як пазл, до останньої хвилини.
Особисту машину Вадима лишили в Слов’янську – Наталя благала не забирати, чекала, що чоловік по неї повернеться. 10 березня, коли територію зухвало відсікав ворог, машину все ж евакуювали. Кілька місяців по тому волонтер з Хуста привіз усе: машину з розбитим вікном і особисті речі, серед них другий телефон із фото й відео. Наталя два тижні не наважувалася відчинити дверцята: усередині ще жив його запах – він ночував у ній три доби перед боєм. Продавати не стала – то сімейна реліквія. А куплений раніше автобус подарувала хлопцям з його підрозділу.
Розум фатум осягав, серце не сприймало. Тож чекала. Так виснажливо й ревно чекала. Так завзято й невтомно шукала: обдзвонила всі лікарні, писала в чужі бригади, дісталася навіть до Женеви – не лишилося інстанції, куди б не звернулася, навіть серед тих, хто тоді займав той район. Відповіли офіційно: такого немає. А тоді хтось надіслав їй його жетон і повідомлення: «Привіт от мужа Вадіма». Підла містифікація замість звістки позбавила права навіть на ілюзію.
У липні того ж року менш ніж за кілометр від того місця, де все сталося, за даними ДНК упізнали іншого бійця, земляка Артура. Наталя тоді дозволила собі надію: може, і Вадима нарешті знайдуть поруч. Не знайшли. Побратими пояснили те, що прийняти було майже неможливо: поранення в груди були такими, що тіла просто не забирають – ховають, де впав, бо війна не залишає часу на гідність. Порадили: подавай у суд на визнання загиблим, інакше, за законом, чоловік лишиться ніким. П’ятеро побратимів ж засвідчили обставини його загибелі для внутрішнього розслідування. Вже всі вони пішли до нього в небо. Саме той висновок і став підставою визнати Вадима померлим. Наталя подала. Суд визнав Вадима загиблим 12 листопада 2024 року – через рік і вісім місяців після зникнення. У день, коли йому мало б виповнитися 39.
За три роки, коли відповідна служба вирішила зняти чоловіка з обліку ДНК-ідентифікації, Наталя запитала: «Скільки людей ви тепер маєте викреслити з вашої бази? А коли ваша бабуся померла, ви ж не лишили її просто на ліжку?» Вона чекає збігу ДНК, бо понад усе воліє поховати найріднішого у рідній землі.
Сниться, коли їй найважче (за останній рік Наталю двічі оперували). Уперше наснився мокрий, у мокрому светрі, з якого крапала вода, сидів на залізному ліжку в кімнаті, що пахла весняним цвітом яблунь. Похнюпився й плакав. «Іди, я тебе заберу», – просила уві сні. Він перевдягнувся, узяв її за руку, довів до порога і сказав: «Іди й живи своє життя. Не плач. А я лишаюсь тут». Вона допитувалась, чи він справді не хоче додому, – він тільки заперечно хитав головою. Прокинулась із певністю, якої так довго уникала: його справді більше немає.
Назавжди дружина, яка ніколи й не сприйме статусу вдови, досі веде бої в судах і кабінетах – не тому, що вірить у швидкий результат, а тому, що зупинитися означало б визнати: держава має право забути. Старший син, Вадимів пасинок Вадик, тепер сам вступив до військового ліцею. Донька Кіра, окрім того, що добре вчиться, співає у вокальному гуртку.
Місця, куди прийти, у рідних, по суті, немає – є лиш Алея Слави в центрі міста, де його фото. Ще два роки тому Наталя подала документи на майбутнє меморіальне кладовище для зниклих безвісти – там кожному буде своя символічна могила зі скринькою: для решток, якщо колись знайдуться, чи бодай для особистих речей. Кладовище досі не відкрили. Вона прийняла факт, що його немає. Не прийняла й не прийме одного: що в нього немає навіть могили. «Доки людину пам’ятають – вона не вмирає по-справжньому», – каже жінка, яка так і не отримала права поховати найріднішу людину, але не облишила жодної спроби це право вибороти.
Історія Наталі – не поодинока. За інформацією Центру прав людини ZMINA, кількість зареєстрованих випадків зниклих безвісти в контексті Національного військового меморіального кладовища перевищує 45 тисяч. Уряд дозволив родинам встановлювати кенотафи – символічні місця пам’яті без фізичного поховання: спершу через суд отримати свідоцтво про смерть, тоді звернутися до місцевої влади за місцем на кладовищі. Поліція повідомляє про близько 17 тисяч неідентифікованих тіл в Україні; зниклими безвісти вважаються приблизно 114 тисяч цивільних і військових (за даними Укрінформ). Окремої статистики щодо визнаних судом загиблими без повернутих тіл немає – ця категорія розчинена між даними про зниклих безвісти й непоховані останки.
