«У 45 залишу військо, піду на пенсію і буду завжди з вами», – міцно притиснув до себе кохану й своїх, як він називав, пацанів: дев’тирічного й дворічного синів, 33-річний Дмитро Чуріков на позивний «Ганнібал» із Гайсина, що на Вінниччині, коли вкотре повертався з нетривкої відпустки на передову. А незабаром щасливе подружжя мало б відзначати десятиріччя шлюбу, запланували повінчатися в цю дату. Не встигли. Кілька місяців не встигли. Проклята війна обірвала життя в 33, вщент знищивши всі мрії, плани, сподівання ще однієї вкраїнської родини.
Невипадковою випадковістю називає Тетяна Чурікова їхнє з Дмитром знайомство у рідному Гайсині в 2011-му. «Ти вперше в житті дала номер свого телефону. Що з тобою?» – дивувалася подружка, яка нині й кума. «А мене так полонив цей справжній красень з атлетичною статурою, – гортає свою історію кохання жінка. – Спортивний, накачаний, виважений, з прекрасним почуттям гумору, начитаний, добряк, справедливець, душа будь-якої компанії. Ви знаєте, ми з ним направду схожі. Народжені в листопаді 1989-го з різницею в тиждень. Я завжди жартувала, що дісталася йому старша дружина. І група крові в нас однакова, й навіть родимки в одному й тому ж місці… Коли Діма вперше проводжав мене додому, я відчула найсправжнісіньке почуття захищеності. У нас там після дощів тривало не щезала величезна баюра. Тож завжди був ризик повністю скупатися, безвихідно розминаючись з автівкою. Я лиш побачила, як мчить авто, і встигла злякатися. Діма ж у ці долі секунди встиг не лише проаналізувати ситуацію, а й миттєво зреагував: він схопив мене в оберемок й затулив собою. Його обприскало повністю. На мені ж ні краплі».
Вам також може сподобатися
Казково-романтичні залицяння-зустрічі, сповнені квітів, дарунків й найщасливіших у світі митей, у 2013-му привели закоханих на весільну доріжку. Обидвоє вже на той момент мали дипломи. Вона – вчительки української мови й літератури. Він, закінчивши Київський інститут бізнесу та технологій, здобув спеціальність «фінанси і кредит». Вчився заочно. Оскільки, як і належить справжньому чоловікові, завжди працював. Трудився на різних підприємствах. Й комірником був. Й експедитором. Коли лелека подарував першого синочка Максима, подався до столиці на будівництво. Прагнув якомога краще забезпечити родину.
«Про те, що піде захищати Україну від ворога, сказав уже, як мовиться, постфактум: коли повернувся з військкомату. «Зрозумій, я не можу так: хлопці там, а я тут», – пояснював. Діма буквально ковтав військову літературу, він добре знав історію. Тому його рішення не здивувало, але таки шокувало». У 2017 році Дмитро Чуріков підписав контракт із 59 окремою мотопіхотною бригадою імені Якова Гандзюка. Так почалися для нього нелегкі дороги АТО/ООС, а для коханої і рідних – виснажливе чекання, сповнене щирих молитов й залізобетонної надії. Так звикли до постійних тривалих розлук й нечастих коротких щасливих днів разом.
У лютому 2022 року Дмитро якраз був у відпустці. 15-го молодшому синочку Марку мав сповнитися рік. 13-го ж бійця відкликали з відпустки. Стало зрозуміло: насувається щось страшне. Впросився ще на день. Набулися разом в день закоханих. Наперед пофотографувалися всією сім’єю біля фотозони на честь дня народження. Підрозділ передислокували на Херсонщину.
«Я дуже хочу вірити, що цього все ж не станеться», – міркував у телефонній розмові з дружиною 23 лютого 2022-го. «Ми прийняли перший бій. Збирай дітей і виїзди», – набрав наступного світанку. Він бачив, що роблять ці недолюди з родинами вкраїнських Захисників.
«Їхній підрозділ потрапив в оточення, – гортає сторінки мужності найріднішого Тетяна. – Єдиний вихід – Антонівський міст. Але… Його історію всі знають. Чорне від гелікоптерів небо. Зі всіх сторін відрізані від своїх. Вони подекуди човном, якого дивом вдалося віднайти, подекуди вбрід крижаною водою Дніпровських заплав вибиралися з уже окупованої території. Знявши з себе бронежилети й інше важке спорядження. Витривалий і мужній, той, хто завжди оберігав родину від правди війни, в один з найважчих періодів, коли усвідомлювали, що навряд чи вдасться вижити, він набрав дружину, щоб… попрощатися. «Не здумай, – відрізала. – Не збираюся бути вдовою в 31. Малі ще в тебе діти». Господь врятував тоді. За майже десять днів виснажливих митарств дісталися Миколаївської територіальної оборони. Згодом там повіднаходили побратимів. І – знову на захист, знову в бій.
Одне за одним звільняли села Херсонщини. «Уяви, – захопливо розповідав коханій, – села розбомблені, будинки зруйновані, а ці непереможні українки з цегли змайстрували імпровізовану піч на вулиці, готують толокою з продуктів, що вдається знайти, і нам приносять».
У травні 2023-го Захисник приїздив у відпустку. «Я не знаю, чи є відчуття смерті, – приречено аналізує дружина. – Але протягом того короткого часу Діма прагнув зустрітися з усіма: рідними, кумами, друзями, яких завжди мав пребагато. І ще тієї відпустки чоловік був дуже мовчазним і задумливим. Певно, вже набачився-звідав багато. Розповідати не хотів. Я в душу не лізла». «У мене закралося відчуття, що бачимося ми востаннє», – зізнається згодом товариш.
6 червня молодший лейтенант обійняв найрідніших востаннє. «8-го мені дуже кортіло набрати Діму просто вдосвіта, – змахує підступну сльозу Тетяна. – Але розуміла: він збирається на завдання. Вже по дев’ятій, коли йшла з Марком у візочку до лікаря, бо він прихворів, все ж набрала. Якийсь незрозумілий голос, нерозбірливі хрипи. Набрала вдруге. «Це лікар, – почула, – вашого чоловіка веземо до стабілізаційного пункту. Він важко поранений. У голову». О, як же новина прибила! Збіглися люди. Чужі жінки накрапали заспокійливого. А вночі з батьком, теж військовим, вирушили до лікарні Мечникова.
«Коли зайшла в палату, – пригадує, – він був весь забинтований. В комі. Але мою присутність відчув, почав намагатися вибратися з пов’язок-бинтів, бо ж так не любив лікарень». Медики не приховували: шансів нема. «Як же немає? – не вірила. – Трапляється, що пів мозку нема, а людину рятують». «У вашого мозку нема, – сумно констатували, – куля порвала-пошкодила всі судини, клітини і нерви в голові». А вона все благала-допитувалася: а якщо за кордон. «Я так хотіла виторгувати йому життя. Хай би без рук і ніг, лиш хай би з нами був. Я тримала його за руку і благала не здаватися. Я вмикала йому аудіо і відеозвернення синів. Вірила, що це його мотивує… Утім 12 червня в 5.30 ранку серце коханого не витримало. Дмитрів молодший брат Богдан, що якраз повернувся з тих самих позицій (служили ж бо разом), приїхав за тілом… Ви б бачили, скільки побратимів приїхали на прощання! Як гарно вони про нього відгукувалися».
Про мужнього командира зенітного ракетного взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону військової частини А1619 писало вже не одне видання. «Допоки житиму, нестиму пам’ять про нього», – змахує підступну сльозу назавжди дружина.
Нині Тетяна Чурікова – голова Ради родин загиблих Захисників і Захисниць Гайсинської територіальної громади. Робить усе можливе, аби пам’ять про кожного, хто віддав своє сьогодні задля нашого з вами переможного завтра, жила. З покоління в покоління. «Бо ці хлопці й дівчата, – констатує, – не статистика. А ще ж врахуйте, скільки за кожним скалічених доль, дощенту зруйнованих родин». Жінка допомагає осиротілим сім’ям, бо знає, як цей біль випікає зсередини. Вона об’єднала вдів, бо звідала і звідує, як до нестерпу не рубцюється. «Ми раніше були дівчатками, про яких завжди дбали, – аналізує, – а зараз мусимо обростати шкірою, вигризати своє право на життя, бути дітям матерями і батьками, навчитися не ображатися на непоодинокі закиди суспільства, мовляв, отримали виплати. Та я б залюбки віддала все, що маю, аби мої діти мали тата, а я чоловіка. Ми мріяли про квартиру і машину. І вірите, я їх не придбаваю – болить. Бо все це треба, коли є сім’я. А коли твій фундамент до крихти зруйнований, не треба уже нічого. Лиш стало б сили поставити на ноги діток. Діма ж бо все був впевнений, що його діти у безпеці».
«Татусь!» – біжить і обіймає банер зі світлиною батька Марк. В нас росте покоління дітей, для яких батько асоціюється з пам’ятником чи банером. Війна. Максимко старший. Йому 11. Вміє триматися по-чоловічому. До останнього подиху не відболить батькам, сестрі і двом братам. Тетяна ж чекатиме коханого допоки живе. Тільки уже у сни. Війна.
