Варвара Гоменюк-Дорощенкова народилася і виросла у Харкові. Сім’я мешкала на восьмому поверсі у будинку неподалік траси на Бєлгород. Дівчина ділила кімнату з меншими братиком Гордієм та сестричкою Віолеттою. Батьки – Ірина Сергіївна та Віталій Степанович – медичні представники.
2022 рік для Варвари був особливим. Попереду – випускний, останній шкільний бал, вступна кампанія в омріяний виш… «Ми з мамою довго вибирали сукню, – розповідає Варвара. – Врешті знайшли в інтернеті. Трохи узгодили дизайн, і 20 лютого я отримала довгоочікуване вбрання. Вдома приміряла, показала мамі, татові… Всім дуже сподобалося. Мама навіть захотіла сфотографувати мене, але я сказала, що скоро на випускному нафотографує… 24 лютого 2022 року у школі мало відбутися пробне ЗНО, тож я весь день готувалася до цього важливого іспиту. Навіть підручник, за давньою учнівською традицією, поклала на ніч під подушку».
Вам також може сподобатися
На фото: З собою родина взяла в дорогу на захід країни свого улюбленця – кота Бейліса. Фото: з сімейного архіву.
Але в рашистів були свої підступні плани на цей день. На світанні по Харкову поцілили перші смертоносні ракети. Від звуків вибухів прокинулися Варварині батьки. Сама ж дівчина крізь залишки вранішнього сну намагалася відігнати від себе тривожні думки про початок великої війни. Проте, коли до кімнати зайшла мама і сказала будити дітей та швидко збиратися, Варвара зрозуміла, що звуки за вікном – справжня загроза їхньому життю. «Мама сказала, що їдемо до Полтави, – продовжує дівчина. – Там – її мала батьківщина, ще залишилися родичі. Ми почали метушитися, допомагати одне одному, збирати одяг, якісь цінні речі. Поспіхом я захопила й свого іграшкового кролика, якого мама купила мені, коли я народилася. Він став наче моїм оберегом у житті. Кролик і досі зі мною».
З собою в машину взяли й домашнього улюбленця – кота Бейліса. Налякана тваринка часто нявчала, мабуть, отримала стрес від гучних обстрілів та незвичної поведінки людей. «Я теж не могла стримати сліз, бо не розуміла, коли повернемося додому, що чекає попереду, – зізнається дівчина. – Хвилювалася також за друзів, однокласників. Врешті ми добралися до Полтави. Проте прожили там недовго – десь два тижні. Батьки взагалі планували нас залишити там, а самі хотіли повертатися додому. Проте з’ясувалося, що на початку березня танки загарбників вже їздили нашою вулицею. Тоді ніхто не знав, наскільки далеко просунуться окупанти. Від Харкова до Полтави – рукою подати. І ми прийняли рішення їхати до татових батьків на Поділля. 7 березня ввечері нарешті обійнялися з рідними бабусею Катериною й дідусем Степаном».
А випускний у Варвари таки був. Діти самі організувалися, стали думати, де безпечно зібратися і відзначити завершення навчання.
«Я запропонувала Полтаву, і більшість погодилася, – розповідає дівчина. – Вранці 15 червня зустрілися біля символу міста – Білої альтанки. Із 30 учнів нас було лише десять. Ні батьків, ні вчителів. Сукні дівчата взяли у секондах та в центрах гуманітарної допомоги, бо наші так і залишилися вдома. Не до них було тоді. Замовили стрічки з написами «Випускник/ця – 2022». Танцювали останній вальс, ділилися планами на майбутнє».
Ще зі школи Варвара мріяла про кар’єру акторки. Була активною учасницею шкільного гуртка акторської майстерності. Виступали на Харківщині, Сумщині. Тож заяви подала одразу в два виші – київський та харківський. І в обидва пройшла. «Все-таки обрала свій, Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського, – продовжує Варвара. – Вчуся на театральному факультеті за спеціальністю «акторка драматичного театру та кіно». Єдине, про що шкодую, – через кляту війну здобувати фах доводиться онлайн».
До рідного дому Віталій Степанович вперше довідався у грудні 2022 року. В квартирі наче знову повернувся в ту жахливу ніч: розкидані речі, незастелені ліжка, на кухні – мисочка із закам’янілими варениками, які не доїли діти… Зробив заміри вибитих вікон, зібрав документи на відновлення. А ще взяв ті речі, які просили діти. Застелив усі ліжка. Під однією з подушок знайшов Варварин підручник. Вдруге він поїхав разом з дружиною у вересні минулого року. Запакували залишок речей і надіслали поштою. У тому пакунку була й випускна Варварина сукня. У ній дівчина відсвяткувала своє 18-річчя. «Я теж двічі відвідала нашу оселю в Харкові, – каже дівчина. – Робила фото і відео для іспиту у виш. Тоді ж зустрілася з друзями, однокурсниками».
Родина поки не планує повертатися, бо багатостраждальний Харків чи не щодня потерпає від рашистських обстрілів. Нині Гордію 12 років, а Віолетті – 10. Вони продовжують навчання у рідній школі онлайн. А в Хмельницькому займаються плаванням та художньою гімнастикою. Батьки працюють за фахом. Часто навідують бабусю й дідуся. Разом зустрічають свята, пораються на городі й в саду. Та з нетерпінням чекають на нашу Перемогу.
