Ту дубову скриню в нашій родині пам’ятають чи не всі, хто хоч раз переступав бабусин поріг. Відчиняючи міцні двері з сіней до хати, перше, що впадало в очі, – громіздкий коричневий комод біля вікна. Колись місцевий майстер старанно вирізьбив на усіх боках скрині та добротній кришці чудернацькі квіти та завитушки-листочки. Її з батьківської хати сюди привезли як посаг за молодою. Тож бабуся її дуже пильнувала та берегла.
Особливу таємницю скрині приховував хитромудрий замок. Коли у невеликий отвір вставляли ключик та провертали, зсередини лунала приємна мелодія. Наче хтось невидимий стукотів молоточками по чутливих струнах.
Вам також може сподобатися
– Бабусю, а навіщо там колодка з музикою? – якось запитала я.
– А це навмисне майстер зробив. Якщо в хату вночі залізе злодій та схоче щось вкрасти зі скрині, то вона заграє і подасть нам знак, – повчала старенька.
Зазвичай скриню накривали домотканим полотном та по центру ставили вазу з квітами. А взимку її прикрашали сухоцвіти, які бабуся вирощувала на своєму квітнику.
– Нині буде гарна погода, тож будемо скриню перебирати, – раз на літо казала вона.
Цю подію дітлахи особливо полюбляли. Піднявши важку кришку, баба одну за одною діставала якусь річ та розповідала онукам, кому вона належала. А потім несла її просушуватися на сонці, почепивши на довжелезний дріт, який тягнувся через весь двір.
– Це військовий кітель твого тата, який він з армії привіз. Бачиш, скільки значків на ньому. Коли в Німеччині проходив строкову, отримав за хорошу службу.
Онук Сашко допитливо мацав кожний та в душі мріяв про те, щоб колись і собі приміряти цей обладунок… Затим з гордістю кидав оком на старшу двоюрідну сестру, мовляв, бачиш, який у мене тато – видатний…
– А оце – ремінець із зіркою твого тата, – протягнула шкіряний пасок із блискучою принадою мені. – Дід хотів собі забрати, до лісу ходити. Та я не дозволила. Нехай пам’ятка буде. Мо’, колись знадобиться.
Малий із заздрістю дивився, як бабуся передала мені того ремінця. Хоча він й обмотав тонку дівочу талію двічі, латунна бляшка Сашку аж очі різала…
– Ось пелюшки ваші, розпашонки, повзунки… Спочатку тебе в них вбирали, затим Сашка, – веде далі бабця.
Тим часом двір ставав строкатим від безлічі чудернацьких речей – від малюкових шапочок до весільних суконь, армійських ботфортів та відрізів тканин. У повітрі стояв солодкуватий запах трохи затхлого від тривалого перебування у закритій скрині одягу.
У порожньому комоді ховався ще один секрет: збоку вгорі, у спеціальному ящичку, зберігалися дідові й бабині медалі, книжечки до них. І бойові, і ювілейні – за багаторічну роботу в колгоспі. А ще – загорнутий у невеличкий шматочок оксамиту срібний хрестик, який виблискував блакитними емалями. Його дітям навіть до рук не давали. Ховали від усіх, бо ж за часів срср подібні атрибути могли й до біди довести…
Вже надвечір, коли сонце починало котитися за обрій, бабуся починала все стріпувати та ще теплим складати до своєї скрині.
– До наступного року нехай лежить. Сонечко прогріло, сирість прогнало. А від молі полину покладемо, он на горі досушується… – примовляла старенька.
Через роки бабусин сховок таки став у нагоді. У давніх повзунках та кофтинках вже правнуки виростали, коли на літо в село приїздили. З весільних суконь правнучкам у садочок на всілякі святкові ранки вбрання шили. Значки з кітеля Сашко до своєї колекції забрав – на згадку про татову службу. А пояс із зіркою зять забрав, щоб на риболовлі штани не загубити…
Скриню ж ще за життя бабусі спочатку до хліва відрядили. Мовляв, щоб у хаті просторіше стало. На її місці прилаштували сучасний новий стіл зі стільцями. А коли старенька покинула цей світ, зять відрізав передню стінку та прибив дві полиці. Щоб усілякий хатній і господарський реманент складати. Медалі онуки порозбирали ще підлітками. А срібного хрестика ще малими у траві загубили: взяли гратися, поки бабуся не бачила.
