Цьогорічна зима, що так щедро й незвично сипле снігом та випробовує морозом, попри постійні відключення електрики, діє на більшість українців, надто старшого покоління, доволі ностальгійно. Пам’ять витягує з найпотаємніших закапелків найнезабутніші миті. Щасливі, нейтральні, сумні, печальні, повчальні. І однозначно – безповоротні.
Ліна стояла біля вікна непорушно. Посеред ночі. Милуючись казковою феєрією. З тими графіками виспалася-кімарнула з моменту, відколи стемніло. Сніжинки, що переливались сріблом-бурштином на фоні вуличного ліхтаря, зображали чудернацькі фігурки, танцювали якісь диво-ритми. Як же гарно! На дитячому майданчику в дворі усміхався зубами з гудзків величезний сніговик. Його, найпевніше, зліпили дорослі: надто бездоганний й кремезний. На засніженій, ніби вкритій ворсистим пледом, лавці, на самісінькій спинці примостився чорний, як сажа, кіт. Він так котрастно-дивно виглядав на фоні білої недоторканності.
Вам також може сподобатися
А там, за гойдалкою, сніжинкам не вдалося присипати фігурку янголятка. Пам’ятаєте, як ми усі любили, лягаючи на сніг, малювати руками й ногами на казковому килимі, янгола? Цікаво, хто його намалював нині?
Ліна чітко побачила у тій, як їй здалося, формі янгола, в яку можна залити будь-яке тіло, себе. Ту колишню себе. До війни і щасливу. Там, де всі ще були. Там, де примудрялися з таких дрібниць робити справжнісінькі проблеми. Як-от ця, що тоді здавалася аж надто великою і навіть трагічною. Збираючись з родиною завтра вітати неньку з днем народження, як робили традиційно щороку другого січня, жінка вирішила закинути прати пуховик. Бо щойно облила його кавою. Там, на велелюдній площі в центрі рідного міста. Де стояла найкраща в країні ялинка. Вабив розмаїттям новорічний ярмарок. Линув сміх дітвори, що кружляла, раділа довкола. «З Новим роком!» – як сніжками, жбурляли традиційним зверненням у всіх перехожих. Черги до вишуканих фотозон дочікувалися терпляче. Сміялися, жартували. Змерзали в руки й розтирали їх…
І саме там телефон, що зазвичай клала у кишеньку сумочки, поспіхом запхала в кишеню нового пуховика, на який шкодувала грошей і який наступного дня сюрпризом приніс чоловік. Бо донечки кликали до спільного фото.
«Де мій телефон?» – спочатку до себе, потім риторично, потім до чоловіка й донечок зверталася. А в скронях відчеканено стукало: він в машинці. А він лиш третій день як з магазину. А кредит на нього на рік оформлений. І навіть за страховку заплатила. Хоч довго вагалася. То дорого було, та продавці переконали. Відсотки в них від того. «Може, в машині?» – припустив чоловік й, не гаючи часу, помчав перевіряти. «Певно, згубила» – вторили донечки. «Він в машинці, – зблідла. – І чого ж я така неуважна?». Як же вона плакала-побивалася за телефоном. Бо мав такі потрібні для роботи функції. Бо покористувалася ним кілька днів. Бо ще рік за нього платити. Як же її заспокоювали рідні… Чоловік одразу занурив його в рис, прочитавши в інтернеті лайфхаки, діти діставали карти…
…Вона дивилася на янгола. Розлогокрилу фігурку до ранку вкриє сніг. Що падав, як тоді, коли прала телефон. І їй так хотілося втратити телефон, холодильник, автівку, житло, все, що мала, тільки б повернутись у колись.
А на тій площі рідного міста у новорічні дні вона від того останнього спільного Нового року більше не була. Та й ялинку вже ставлять у іншій локації. Бо тут – куби Героїв, які віддали життя за Україну. І чоловік її теж там. На світлині.
Сніг падав так гарно, ніби прагнув заспокоїти, а може, просто заморозити біль. Ніби хотів донести: ніколи не треба побиватися за матеріальним, гроші – справа наживна. Люди – не вертаються.
