У дитинстві мені здавалося, що баба Манька, як всі на неї казали, завжди була старою. Зморшки вкривали все її добре обличчя, а також китиці рук, пальці, які викривило від колгоспної роботи. А стерта від довгого користування ковінька наче ніколи не розлучалася зі старенькою.
Вона була старшою сестрою мого діда і навіть добряче схожа на нього. Її хата стояла на протилежному боці вулиці, трохи вище від нашої. Тож щоразу, навідуючись до діда й баби, ми проходили повз подвір’я баби Маньки. І часто бачили, як старенька виглядає й своїх синів. Але вони дуже рідко з’являлися на її порозі… Як і онуки.
Вам також може сподобатися
Жила бабуся сама. Її чоловік загинув у Другу світову. В альбомі довго зберігала похоронку. І навіть показуючи комусь, не випускала той папірець зі своїх рук. Як і кілька затертих трикутників, які отримала від коханого з війни…
Я любила, коли мене залишали на бабу на цілий день. Всі розходилися по роботах, а ми вдвох теж не сиділи без діла. Якщо падав дощ, мені дозволялося порядкувати в тій кімнаті, куди люди заходили лише на свята. Навіть повітря в цій обителі було якимсь особливим. Чи то від свічечок молитовних, які завжди стояли на столі біля окрайця хліба та свяченої води, чи то трави пахнули, які баба Манька збирала навесні та влітку на чаювання та зцілення від недуг. Жмути висушених чорнобривців, тмину, рум’янку, чебрецю та іншого пахучого зілля були дбайливо підвішені на стіні.
Мені подобалося перебирати листівки з привітаннями, старі фотографії, щоразу розпитуючи стареньку про них. Розповідаючи, бабуся й сама наче поверталася у минуле. Її обличчя світлішало, очі знову ставали яснішими і ще добрішими. Щоразу оповідала про якісь кумедні випадки, які траплялися з кимось на фото… Інколи вона смутніла, коли виринали світлини з похоронів. Тоді важко зітхала, довго вглядалася в знайомі обличчя. Мабуть, згадувала й свого Івана, якого так і не дочекалася з війни, не обійняла, не поцілувала, прощаючись назавжди, не поховала в рідному селі. Навіть на могилу не сходила, бо ніхто точно не знає, де був його останній бій…
Зовсім іншим був наш день у погожу днину. Щось загортали в садку, роздивлялися, де білка чи пташка гніздечко облаштували. Або йшли на город. Баба поралася на грядках, щоразу розповідаючи мені, де бур’ян, як він називається та чи помічний. «Це от корівці занесемо твоїй, – приказувала. – Цей от треба посушити, бо від кашлю допомагає. А сосонка для печінки згодиться. Пирій треба виносити геть з подвір’я, бо після першого ж дощика знову вчепиться і буде рости».
Де зеленіє морква, я вже добре вивчила. Не могла дочекатися, коли бабуся вже дозволить скубнути за чубок та поласувати хоч тоненьким, але дуже смачним світло-помаранчевим корінчиком. Бувало, баба вирве її, обітре об фартух та й протягне мені. Тоді здавалося, що смачнішого за цей здобутий трофей в цілому світі немає… А ще мені дозволялося мити її, коли вже дуже в болоті, у бочці з дощовою водою. Це було нашою таємницею…
Цікаво було ходити з бабусею доглядати за сусідським дерев’яним будиночком. До нього рідко приїжджали господарі. Тож просили приглянути, чи не розкошують там миші, чи не протекла стеля… До цієї синьої хижки ми ходили наче в казкову подорож. Завжди не з першої спроби відчиняли стару колодку на дверях і заходили всередину. Такого аж добра там не було, проте лежали і книжечки, і іграшки, і пляшечки з парфумів…
«Чужого брати не можна, – наставляла мене бабуся. – Не наше, значить, хай лежить собі. Хазяї приїдуть, будуть шукати, де поділося».
Не було жодного разу, щоб, провідуючи бабу Маньку або коли вона навідувала нас, не пригостила б мене цукерками. Найчастіше це були карамельки у синій обгортці «Сливка». Які ж вони були смачні! Правду кажучи, мама не раз купувала їх мені в місті. Проте позбавлені бабусиної магії, без аромату її оселі, таємничості діставання їх із кишені плюшевої тужурки вони ставали звичайними солодощами. А головне – дві, три карамельки, а не ціла торба – і робило їх особливо смачними.
Вже кілька десятків років як бабуся Манька назавжди переїхала до своєї вічної оселі – на сільське кладовище. Я точно знаю, де її могилка, бо щороку стараюся покласти на неї пасочку, квіти. А от про цукерки зі сливовим повидлом все забуваю. Цьогоріч на Великдень треба обов’язково їх знайти та віддячити бабусі за добрий і теплий спогад з дитинства…
