Зі своєю Марією Іван одружився ще наприкінці 1950-х. Жили не гірше від інших. Збудували в рідному селі хатину, доглядали стару матір. Син і донечка давно відучилися та подалися до міста. Вже й онуків бабі з дідом пристаралися.
Всеньке життя Іван з Марією трудилися в колгоспі. Хоч зарплати – не міністерські, але на життя вистачало. Крім того, майстровитого чоловіка знали не лише в рідному селі – кращого за нього навряд чи в окрузі було знайти столяра. Кому задарма, кому за могорич, а хто й яку копійчину підкидав за гарну працю.
Звісно, Іван Федорович все по-чесному віддавав дружині, бо та знала, як краще розпорядитися грошима. Хіба що якийсь дріб’язок міг відкласти, щоб з кумом пива випити. Ця традиція і підвела врешті дідуся на старості літ.
Якось кум Петро прийшов позичити в Івана чобітки для онука. Вони не один рік без потреби висіли у того в хліві, бо давно повиростали їхні власники. Тож без роздумів старий зняв взуття з кілка на балці та передав кумові, вже смакуючи майбутній могорич за послугу…
Проте вже наступного дня Петро несподівано знову завітав до Івана Федоровича та з підозрілою усмішкою запитав у нього, чи часом не клав чогось у чобітки… Як не намагався натужити пам’ять дідусь, ну ніяк не міг второпати, про що натякає кум.
– Ти, може, жартувати прийшов? – здалеку зайшов дід Іван.
– Еге ж! Міг би і собі забрати, але я чесна людина. Тим більше – хіба кума годиться обманювати? – вів своє далі Петро.
– То не тягни, кажи, що надумав.
– Гроші клав у чобітки?
І тут у закутках пам’яті в голові Івана Федоровича почало ворушитися щось давно забуте.
– Були? – запитав кума.
– Еге ж.
– Багато?
– А ти згадай.
Іван Федорович прикидав собі: скаже багато – кума образить, нібито частину собі залишив. А скаже мало – раптом Петро стільки ж і віддасть… Ще та задачка…
– Добре, куме, тримайте Ваші дві сотні. Бо вже аж спітніли від хвилювання. Певне, давно поклали, що купюри аж з обігу вийшли. Але в банку їх ще можуть поміняти.
– Ти диви, – чухав потилицю Іван. – І коли ж це я їх туди встромив? І миші не поїли…
– От що значить заначки встромляти куди заманеться. Певне, грошей у Вас, куме, – кури не клюють. Але ж могорич за знахідку таки доведеться виставити…
Ще довго ту історію згадували обоє, зустрічаючись з приводу та й без. І про те, як одного дня один одному могоричі виставляли: один – за чобітки, інший – за знайдений скарб.