Валер’ян довго блукав осіннім парком. Нарешті, побачивши лавочку, присів, поринувши у спогади. Десь там, дуже далеко-далеко, його рідне місто – Старобільськ. На його малу батьківщину прийшли орки. Війна зруйнувала всі плани, розвела рідних людей по різні боки життя.
І ось він у цьому гарному та затишному містечку на Поділлі вже вдруге. Тут може бути його син, якого він ніколи в житті не бачив. Валер’ян вдивлявся в обличчя всіх чоловіків, які проходили повз нього, шукаючи будь-яку знайому рисочку, щось, що б нагадувало про нього. Йому як ніколи захотілося його побачити, почути рідний голос.
Вам також може сподобатися
Який він? Схожий на нього чи ні? Ким він став у житті? На чийому боці зараз? Хто був поруч із ним весь час? Чи є сім’я?.. В одну мить в голові промайнула його молодість.
З Томою вони були зовсім юні та безтурботні. Дівчина приїхала до рідні в гості, а потім залишилася навчатись у їхньому місті. Одним із сонячних, теплих літніх вечорів вони й познайомились. Це було щире справжнє кохання, як їм тоді здавалося. Вони раділи кожному дню, проведеному разом.
Їхню долю в подальшому вирішили батьки, які хотіли, щоб син навчався, а не думав про різні дурниці та пустощі. Тамара з легкістю ставилася до життя, жила одним днем, не замислюючись про майбутнє. До появи малюка ніхто з них не був готовим. Рішення приймали батьки. Коли хлопчик народився, батьки Тамари забрали його до себе. Валер’ян так і не побачив сина. Він зобов’язався допомагати матеріально бабусі з дідусем у вихованні синочка. Протягом вісімнадцяти років він чесно і вчасно виплачував аліменти. Коли Олексійчику виповнилось сімнадцять, батько приїхав на Поділля. Хотів побачити сина. Але Тамара не дозволила, мовляв, у нього є вітчим, і взагалі вона нарешті влаштувала своє особисте життя. А Олексійчик живе з дідусем та бабусею.
Вони тоді так і не зустрілись. На той час у нього самого вже була сім’я, підростали сини, та й у житті все було добре. Валер’ян мав улюблену роботу, чудову дружину, батьків, які йому допомагали у всьому. Дружина не раз йому радила знайти сина, попросити вибачення. Вона була готова прийняти його як свого, рідного. Але він все відкладав на потім.
Його спогади обірвав дзвінкий юнацький голос:
- Дідусю, дідусю! Вам зле? Може, води чи таблетку? У мене є.
Валер’ян трохи не обімлів від здивування: «Женя? Онучок? Не може бути, вони ж за кордоном»…
На нього дивився чорнявий кароокий хлопчина років шістнадцяти.
- Арсеній, можна просто Арсен.
- Валер’ян, дідусь Валер’ян.
- Ви, може, голодні, в мене є дуже смачні бутерброди і чай в термосі, пригощайтеся. Ви не тутешні, я раніше ніколи Вас тут не бачив. Напевне, приїхали здалека, певно, війна?
- Так, синочку, не близько моє місто, а ти мені так нагадуєш мого молодого онука Женю. А ще я дуже хочу знайти свого сина.
- А що, Ви не знаєте, де він? – допитувався Арсен.
- Ні, шукаю все своє життя. Сподіваюсь, що встигну побачити та вимолити у нього пробачення.
- Розкажіть мені про нього.
За розмовами швидко пролетів час. Хлопчина був дуже цікавим та допитливим співрозмовником. Валер’яну було так гарно і приємно на душі, як ніколи. Йому хотілося, щоб Арсеній нікуди не йшов. Він розповів йому все своє життя, вилив всю душу. Арсен вмів слухати.
- Все буде добре, головне – не втрачайте надію та віру на зустріч з сином. Війна закінчиться, і ви обов’язково зустрінетеся, ще побачитесь. Мій батько на війні, захищає нас з мамою та Україну. Я дуже за ним сумую, але ніколи не втрачаю віри в те, що скоро цей жах закінчиться і ми всі будемо разом.
- Арсенчику, синочку, ось де ти, а я тебе шукаю, пішли, допоможеш мені зібрати посилку. Будемо відправляти батькові з побратимами, хлопці дуже чекають.
- Бувайте, дідусю Валер’ян, хай щастить Вам, може ще побачимось.
Юнак побіг до матері, а Валер’ян ще довго сидів мовчки, по його щоках текли сльози.
Цей хлопчина, Арсен, міг бути його онуком. Він так схожий на нього в молодості: ті ж іскри в очах, той самий карий погляд. Потрібно було розпитати його про батька, а не про себе розповідати.
«Може, дасть Бог, ще зустрінемось. Потрібно ще раз прийти в цей сквер», – подумав дідусь. Він, Арсеній, вселив у його душу та серце надію – надію на зустріч з сином.
Галина ГУМЕНЮК.
