Автомобіль м’яко, майже безшумно мчав по трасі, за вікном мерехтіли придорожні дерева, зеленіли поля – все таке знайоме, незабутнє… Юрій Максимович повернув праворуч, і автомобіль з’їхав з асфальту на бруківку. За п’ять кілометрів – його рідне мальовниче село, яке розкинулося на правому березі річки. Скільки разів він ходив цими стежками-дорогами! Нині така нагода випадає нечасто, але чоловік завжди як на крилах лине сюди. Із близьких рідних у селі вже нікого нема, але тут поховані його батьки, які двадцять два роки тому майже одночасно відійшли у вічність.
Юрій Максимович поклав квіти на могили, подумки привітався з батьками, схилив голову у зажурі й присів на лавочку.
– Ось я знову навідався до вас, – тихо мовив. – Знаю, тату, як ви любили, коли я спочатку сам, а потім із сім’єю часто приїжджав до вас, додому. Так було щороку, у всі канікули і відпустки. Нам завжди було про що поговорити. Ми раділи кожній хвилині, проведеній разом. І цієї позитивної енергії, заряду нам вистачало надовго.
Юрій Максимович пригадав, як після закінчення школи навчався в інституті у далекому місті. Приїжджав додому нечасто – всього кілька разів на семестр. Надто щемливими були моменти, коли в черговий раз покидав домівку і їхав на навчання. Ні він, ні батьки не хотіли розлучатися. Вже начебто зібрав усі речі, двічі перевірив, чи нічого не забув… Не квапилися і батьки – вони знаходили якісь слова, причини і не поспішали відпускати сина в дорогу. Щоразу, вже з подвір’я, тато кликав Юрія до хати: «Вернися, синку…» Обидва заходили до кімнати, ставали біля столу, й батько шепотів молитву. Потім вони ще раз обіймалися, і син вирушав у дорогу. Так Юрія проводжали завжди – і коли був студентом, і коли вже мав сім’ю. Цей сімейний ритуал не порушувався ніколи.
На все життя запам’яталися Юрію Максимовичу і проводи хлопців їхнього села в армію у ту пору, коли він був підлітком. Майбутній новобранець, перев’язаний стрічками, йшов вулицею, підходив до людей біля кожного двору, обіймався з ними і прощався. Односельці бажали йому щасливої дороги, легкої служби і якнайшвидшого повернення додому. Призовника проводжали рідні, друзі, знайомі у супроводі духового оркестру аж за село, і тільки там уже він сідав у машину і їхав до районного центру. Це була давня добра традиція, в якій закладено глибокий сенс. У нас завжди були в пошані воїни, захисники, тож і проводжали їх на ратну службу гідно, з тривогою і надією.
Спогади Юрія Максимовича перервала мелодія мобільного телефона – телефонував син, який нині боронить рідну землю на сході країни.
– Привіт, тату! Як ти? У мене все гаразд, – чітко, лаконічно говорив він. – Правда, тиждень не телефонуватиму, але ти не переймайся – все буде добре. Бувай…
Зв’язок перервався, але Юрій Максимович продовжував тримати телефон біля вуха і непорушно сидіти на лавці. Його погляд був спрямований кудись далеко-далеко, а вуста шепотіли:
– Синку, повертайся… живим…
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.



















