Ніби в минулому житті Оксани Макарової залишилися безтурботне дитинство в рідному Маріуполі, здобуття вищої економічної освіти, престижна робота в банку, перші кроки у власному бізнесі… А ще – створення міцної сім’ї та народження Тимурчика. Безумовно, ті щасливі миті назавжди у пам’яті жінки.
«Я завжди звикла досягати поставлених цілей, розуміла перспективу тієї чи іншої справи, – почала свою історію Оксана. – Робота в банку навряд чи дозволила б побудувати успішну кар’єру, проте забирала чимало часу для особистого розвитку. Тож наважилася і вирішила започаткувати власну справу. Тим більше, захоплень мала чимало: шити навчила бабуся, сама освоїла премудрості створення виробів з епоксидної смоли, виготовляла новорічні віночки… Мою ідею підтримали батьки, які не один рік вели власний бізнес. Тож порадитися було з ким».
Вам також може сподобатися
У 2018 році доля звела Оксану та Олега у місцевому спортзалі. Він – військовий, але мав таку ж творчу натуру, як і вона, – на той час у своїй швейній майстерні створював різні вироби зі шкіри. А також шив актуальні для прифронтового міста речі для військових – розгрузки та інше спорядження. А вже через два роки у подружжя народився синочок. Мешкала сім’я в центрі Маріуполя, біля сумнозвісного драмтеатру…
«Вранці 24 лютого мене розбудив чоловік, повідомив страшну новину, поцілував нас із сином і пішов, – знову поринула у ті пекельні моменти свого життя Оксана. – І почалися довгі години пошуку хоч якоїсь інформації в інтернеті. Мер радив усім запастися їжею та сидіти вдома. Олег зміг зателефонувати та сказав бути готовими до евакуації, нібито із Запоріжжя по сім’ї військових відправили автобуси. Але ми їх так і не дочекалися. Затим нам пропонували їхати з іншими родинами у якісь центри перебування, але я відмовилася, бо розуміла: такі місця ворог буде атакувати найпершими. Вдома з дитиною я пробула до 15 березня. Коли вже стало дуже небезпечно, бо обстріли наблизилися впритул, прийняла рішення переїхати до друзів у приморський район. А 16-го березня розбомбили наш драмтеатр…»
Поруч знищили й будинок, в якому мешкали Макарови. Олег, дізнавшись про це, думав, що вже не побачить своїх рідних.
«Я не врахувала, що в тому районі, в який ми перебралися, була військова база. Тож невдовзі обстріли почалися й там. Два дні ми провели в підвалі. А 17-го ввечері я сказала своїм рідним, що якщо ми завтра звідси не поїдемо, то залишимося назавжди. Хоча до цього я не хотіла покидати місто, надіялася побачити Олега. Саме для нього я постійно записувала на телефон короткі відео. Щоб, якщо з нами щось станеться, він зміг би дізнатися про те, як ми намагалися вижити…»
Після знищення маріупольського драмтеатру Олег три дні вважав, що втратив дружину і сина назавжди.
Виїжджали трьома машинами у напрямку Запоріжжя. Десятеро людей, собака, дві кішки та п’ятеро кошенят. Ніхто тоді не думав, що надовго. Тож з собою брали лиш найнеобхідніше – ковдру, каструлю, продукти на перекус…
«Їхали довго, годин 12. Ми не знали, де закінчується окупація. Лише блокпости, блокпости… Деякі з них проїжджали без проблем. На деяких наказували все відчиняти, діставати речі. Навіть наш собака муляв їм очі – і його наказували виймати з машини. А вже коли дісталися Запоріжжя, з’їли по мисці гарячого супу, повідомили Олегу, що живі, що вибралися, нарешті зітхнули з полегшенням. Але так тривало недовго. Навіть у цьому місті ми не почувалися у безпеці. Тож стали думати, куди рухатися далі. Я одразу ж заявила, що Україну залишати не буду».
У соцмережах Оксана розмістила повідомлення, що родина з Маріуполя з дітьми і тваринами шукає прихистку. Відгукнулася жінка з Луцька і запропонувала пожити в будинку, що в селі Милуші неподалік обласного центру. «Ми одразу ж погодилися. Звісно, обжитися в хаті, в якій десять років ніхто не мешкав, було непросто. Але для нас це було порятунком від пережитих жахіть. Місцеві мешканці, сусіди, священник, волонтери дуже нам допомогли з речами першої необхідності, з одягом, харчами. За це ми їм дуже вдячні».
За словами Оксани, місяць-два вона оговтувалася від пережитого, думала, як будувати подальше життя. І вирішила відновити справу, якою займалися з Олегом в Маріуполі.
«У жовтні я відкрила ФОП (фізична особа-підприємець). Подалася на грант, чекала, поки надійдуть кошти. Дуже виручив мене Український ветеранський фонд, допоміг придбати професійну швейну машинку, матеріали. А попервах мої знайомі з Польщі передавали по кілька метрів тканини. З неї почала шити спорядження для чоловіка та його побратимів. У листопаді вже покликала на підмогу місцевих дівчат, бо не встигала із замовленнями. Відтоді кілька разів змінювали орендоване приміщення, адже потреби у виробах росли».
Нині у швейній майстерні в Луцьку трудиться 12 осіб. Оксана теж переїхала до міста. Розширити справу допомогли гранти. Шиють різне – від маленьких наплічників до величезних, а також сумки для дронів, інше спорядження. Навіть почали створювати одяг для військових. «В майстерню часто приходять хлопці і кажуть, що конкретно їм треба, підказують, як удосконалити, пристосувати до їхніх потреб той чи інший виріб. Коли випадає нагода, й Олег навідується до нас. Він продовжує служити. Пройшов чимало «гарячих» точок. І точно знає, як полегшити фронтові будні військовим завдяки нашим розробкам. Така співпраця з бійцями дуже надихає і мотивує нас до праці. Нині завершуємо розробляти наплічник для снайперів. Вже виготовили 20. А замовлення маємо на 120… Два підрозділи – Олега та ще один – ми забезпечуємо виробами безкоштовно. Крім того, їх можна придбати за доступними цінами у нас, замовити в інтернеті. Адже бізнес є бізнес: працівникам потрібно платити зарплату, а державі – податки».
Через стіну від швейної майстерні Оксана відновила й свою улюблену справу: виготовляє вироби з епоксидної смоли. Від прикрас, брелоків до меблів. Їх залюбки купують не лише в Україні. А ще її творчу студію дуже полюбляє маленький Тимур. Хлопчика, як і маму, вочевидь, надихає все прекрасне і гарне. І поки тато боронить країну, захищає її від ворогів, його рідні роблять усе можливе, аби наблизити таку омріяну для кожного з нас Перемогу.
