Сонце поволі котилось за обрій. Легкі хмаринки малювали на блакитно-рожевому небі чудернацькі візерунки. 40-річний Олександр зачаровано вдивлявся в цю казкову диво-красу, уявно складаючи з тих хмар предмети й образи. Ось уже три місяці з вікна палати хоспісного відділення йому видно лиш небо, а він так хоче на вулицю, щоб вдихнути на повні груди свіжого повітря, зімружитися від сонячного проміння, почути, як співають птахи. Як же не цінувалися колись такі, здавалося б, банальні життєві радощі.
Важка недуга прикувала колись дужого кремезного чоловіка до ліжка, знерухомила тіло. Він знав з телесюжетів й інтернетівських новин, що такі відділення – почасти останній прихисток приречених. За час, відколи тут, простежив, що живим з його палати виписали лиш одного. Втім, коли його за кілька днів набрав, чужий голос сказав, що і той відтоптав вже життєвий ряст. Кілька і старших, й зовсім молодих чоловіків помирали на його очах. Їх накривали простирадлом й відправляли до моргу, перестеляючи спорожніле ліжко під наступного пацієнта. А їх, на жаль, вистачало. Морозом обдавало кволе тіло, коли писали працівники відділення на ногах померлих «хоспіс». Бачив, як везуть вкриті білими простирадлами каталки з інших палат. Бачив. І чекав. Приречено чекав своєї останньої хвилини. Для нього б вона стала дійсно полегшенням. Бо нестерпний біль у кожнісінькій клітиночці уже не приглушували спеціальні нарковмісні знеболювальні, пекли й кровоточили численні пролежні. Але найбільше виснажували думки, що безперервно клубочилися у голові, оголюючи кожен вчинок й усе, що трапилось в житті.
Вам також може сподобатися
Тепер збагнулося бабусине «легку смерть треба заслужити». Певно, не заслужив: приходив щоразу до одного й того ж висновку, з надією вдивляючись у завжди відчинені двері палати й гірко зітхаючи, що відвідувачі вкотре не до нього. Може, все ж прийде його Марічка. Адже ж дав їй знати, де він, що з ним. Може, хоч перед смертю пробачить йому. Олександр не бачив доньку років з п’ятнадцять. Вірніше, бачив, у соцмережах. Спілкуватися з ним дівчина категорично відмовлялася.
Молодий, самовпевнений і красивий, він з такою легкістю пішов з сім’ї до коханки, будучи переконаним, що саме весела легковажна Світлана – кохання всього його життя, а не Ольга, яка набрала вагу після пологів й майже перестала за собою доглядати, присвячуючи увесь вільний час вихованню дитини, побуту. Так, у неї завжди було ідеально чисто. Це сприймалося як належне. Вона не лягала спати, допоки не випере усі кухонні рушнички й не постелить чисту накрохмалену скатертину. Так, удома завжди були приготовані найвишуканіші страви. Так, він жодного разу сам собі не прасував одягу й не прав шкарпеток. Але ж він був переконаний, що так у всіх. Йому, як він тоді вважав, було нестерпно нудно з дружиною, яка майже не знімала затертої розтягнутої піжами й завжди скручувала в хаотичний хвостик волосся. А ще вона – завжди втомлена. Як можна втомлюватися, сидячи цілий день вдома? А от запальна Світлана завжди витягувала його в кіно, на природу, у ліс, на водойму. Його магнітом притягували її вишукана зачіска й яскравий макіяж.
«Олю, я покохав іншу жінку, – розпочав за вечерею, коли трирічну Марічку вже вклали спати. – Допомагатиму вам з донькою, але житиму з нею. До речі, вибач, але в нашій новій квартирі, де вже якраз закінчили ремонт. Вона ж фактично моя. Я її від роботи отримав. Та й гроші мої у ремонт вкладені. Ти ж вдома сиділа – не заробляла. Ті п’ять тисяч доларів, що дали твої батьки, віддам».
Скільки вже разів прокрутив в голові той вечір. Перед очима знову і знову виринав епізод, як Оля безсило опустилася на підлогу. Довго дивилася на нього німими допитливими очима й нарешті видушила з себе: «Як? А як же ми? Та я ж акторську кар’єру закинула заради тебе, заради нашої сім’ї, від вигідних закордонних гастролей відмовившись. Таки правду казав Петро, який все життя за мною впадав, що ти бабій, що я тобі набридну швидко». Олександр підняв дружину за плечі, всадовив на стілець, сухо відрубав, що його рішення остаточне й обговоренню не підлягає, і вийшов у ніч.
За якийсь тиждень він перевіз Світланині речі на квартиру, дизайнувала яку Ольга. Спершу періодично забігав до колишньої провідати доньку. Затим не знаходив часу – він увесь йшов на розваги-витребеньки з молодою дружиною. Світлана не працювала. Вважала, що створена для краси й насолоди. Непоганої Олександрової зарплатні вже не вистачало на забаганки дружини, що постійно зростали.
«Сашо, померла Оля», – почув у слухавці зойк колишньої тещі десь за півтора року після розлучення. «Хвороба розвинулася дуже швидко, – констатував знайомий лікар. – Сильний стрес шансів не залишив».
Просив Світлану, щоб вони забрали до себе Марічку. Вона була категорично проти. У новій родині рішення приймав уже не він. Тож доньку виховували Ольжині батьки, які пробачити зятю смерть єдиної доньки не змогли. Тож спілкуватися з кровиночкою заборонили. Для Олександра ця заборона стала якимось навіть полегшенням – совість не мучила.
Світлані сімейне життя з чоловіком, який живе на одну, хоч і не низьку зарплатню, набридло швидко. Розлучившись, зуміла навіть відсудити квартиру. Переїхав до самотньої батьківської хати у невеличке село. Батьки вже давно пішли в кращий із світів, брат жив за кордоном. Роботи дипломованому юристу у цій глибинці, звісно, не було. Можна було працевлаштуватися у райцентрі: дивним чином на машину Світлана не претендувала. Та він й не дуже прагнув працювати. Все частіше став топити розпач і свою недолю на дні склянки.
«То теща мене прокляла», – скаржився співпляшникам, коли оковита розв’язувала язик. У напівп’яному існуванні збігали роки. Коли родичі наставляли помиритися з донькою, агресував і не погоджувався. Мав виправдання – ненавидів тестів. Коли виявили хворобу – лікувати вже було пізно. Зв’язатися з донькою допомогла дуже людяна санітарочка. Марічка на той час навчалася в далекому від рідного міста медичному виші. Вона пообіцяла довідатися одразу по приїзду. Втім, збігали дні. І хоч як не гіпнотизував двері прикутий до ліжка, зболений, виснажений чоловік, найрідніша в них не з’являлася. «Доньку чекає, – перешіптувалися між собою молодші медичні сестри. – Тому мучиться так важко, не піддається смерті».
…Коли Марічка з’явилася у палаті, Олександр був уже у якійсь напівсвідомості. Взяла за руку. Розплющив очі. «Олю, Олечко», – шепотів ледь чутно, а з очей скочувалися сльози.
«Я – Марічка, тату», – відповіла. «Пробач», – витиснув з себе уже по складах й полегшено навіки стих. «Бог пробачить», – мовила донька, втираючи свої, так схожі на його очі.
