Ірина не пам’ятала свого батька: його в її житті не було жодного дня. Матері ж могла відтворити в уяві зовсім нечіткий образ: вона пішла у засвіти, коли донечці три роки сповнилося. Зростала в сиротинці, бо близьких родичів не було. У середніх класах представляла школу-інтернат не лише на обласних – всеукраїнських олімпіадах з точних наук. Класна керівничка, вчителька математики, пророкувала їй велике майбутнє і дуже пишалася своєю обдарованою вихованкою. Коли ж подружки-однокласниці по закінченні восьми класів вирішили їхати до росії, щоб працювати на заводі (гарно загітували працівники радянських школярок-сиріт, мовляв, й зарплата нормальна, й гуртожитком забезпечать), зібралася з ними. Математичка аж на вокзал прибігла за талановитою ученицею, просила, переконувала, плакала. Не вплинула.
Виділені державою належні випускникам інтернату кошти дівчата, які ніколи не мали власних грошей й, зрозуміло, не уявляли, як ними розпоряджатися, одразу витратили їх на морозиво й лимонад, залишивши трохи власне на дорогу. Отже: перший запис в трудовій у 15; кімната в гуртожитку на чотирьох залишала бажати кращого; до першого авансу життя упроголодь; єдиний одяг ледь встигав висихати за ніч (перевдягтися не було у що). Колежанки по верстату, на яких прагнула рівнятися, навчили курити…
Вам також може сподобатися
У пекарні за рогом гуртожитку були неймовірно смачні завиванці зі сливовим повидлом. Вряди-годи дівчата заходили поласувати ними. «Ходи до мене продавчинею», – засяяв білозубою усмішкою удвічі старший від Іри директор пекарні Петро. Її, молоду й напрочуд вродливу, одразу полонив його погляд. Погодилася. З гуртожитку довелося з’їхати. Новий роботодавець виділив рудоволосій красуні підсобне приміщення.
Як їй, спраглій любові, турботи і ніжності, тій, кого життя змалку привчило бути колючою, імпонувала його батьківська опіка. Петро то шоколадку підлеглій привезе, то пледа нового купить, холодно, мовляв, то з посудом підсобить… А якось, коли їхнє спілкування вийшло на доволі довірливий рівень, зайшов з пляшкою вина й бананами. Вона спочатку подумала, що то якась така диво-кукурудза. Як доньці, скаржився їй на своє нестерпне сімейне життя. Нарікав, що сил немає вже ту «мегеру» терпіти. Двійко діток лише тримають їх разом й спільне житло. Але то ненадовго. Бо він їм все лишить й почне життя з нуля. Ніби зовсім несміливі обійми перейшли у палкі поцілунки. Їй так було його шкода, що хотілося приголубити, заховати від жорстоких реалій. Того вечора вперше опинилася з ним у ліжку. Далі такі побачення стали на постійній основі. Вона чекала його щовечора. Він залишався вряди-годи: мовляв, владнує домашні клопоти, обрубує сімейні хвости.
«У мене для тебе сюрприз, – якось щасливо мовила Ірина, сідаючи Петру на коліна. – У нас буде дитина». Коханий вмить побагровів, скинувши її з колін, скочив зі стільця, мов ошпарений. «Завтра же зробиш аборт, – резюмував, діставши з кишені кілька купюр. – Зайвого рота мені не треба». «Але ж ми все одно маємо одружитися після твого розлучення, – шепотіла й вірила: зараз шок пройде, він візьме її на руки й кружлятиме по наскрізь пропахлій сирістю підсобці, яку, як могла, одомашнювала».
«Дурне дівчисько, невже ти не розумієш, – кричав, аж ним трясло, – ти була для мене просто красивою іграшкою! Я ніколи не залишу свою дружину, своїх синів. Я ж обережним був! Тож маю сумнів, що вагітна ти саме від мене. Отже, вирішуємо так: ти береш гроші на аборт, і вже з завтрашнього дня ти у мене не працюєш й не живеш».
Дівчата в гуртожитку прихистили. На завод прийняли залюбки. Коли народила Іванка, виділили окрему кімнату в гуртожитку. Не раз вона з синочком прогулювалася повз пекарню, сподіваючись, що побачивши кровинку, як дві краплі води схожу на нього, Петро розм’якне. Утім, дізналася згодом, що пекарня давно належить іншим власникам, а Петро з родиною виїхав за кордон.
Працювала на кількох роботах, щоб синові все найкраще дати. Достойною той виріс людиною. Красенем. Розумним, кмітливим, чуйним, справедливим і виваженим. Закінчив військовий виш. «Тепер ти, матусю, нічого не будеш потребувати», – констатував, отримавши направлення на хороше місце роботи. Як вона ним пишалася! Як любила! Заради нього й жила.
Через два з лишком десятки літ Петро знайшов її через соцмережі. Плакався, що сам: сини мають власні родини й не дуже ним переймаються, дружину важка недуга звела в могилу. Любив її, Ірину, виявляється, всі ці роки. «Іван так схожий на мене, – бив на жалість, – вибач, що тоді сумнівався. Я коли його фото з твоєї сторінки в мережі своїм батькам показав, ті запитали, коли я так сфотографувався, що вони не пам’ятають? Може, почнемо з чистого аркуша? Може, познайомиш з сином?» «Для Івана його батько загинув у авіакатастрофі», – відповіла. Намагалася бути різкою й непохитною. Утім, його сльозливі повідомлення розтопили її серце. Поїхала до нього у Польщу, де мешкав багато літ. Влаштувалася там на роботу.
«Мамо, у нас почалася велика війна», – пролунав у слухавці голос сина. Молодого командира з його підрозділом одразу відправили в найгарячіші точки. Зв’язку подовгу не було. Писав есемески. Запевняв, що все добре. Плакала і молилася за сина. Наважилася розповісти правду, що той, з ким зараз живе, насправді його батько. Тож, не вперше розмовляючи через відеозв’язок, в нових статусах плакали обидва. «Як я мріяв все життя про тата. Як не вистачало підтримки», – по-дитячому зізнався не по роках дорослий юнак. Домовилися про зустріч у найближчу Іванову відпустку.
І після тієї зустрічі батьки повернулися до України. Тато, взявши приклад з сина, теж приєднався до лав ЗСУ.
