«Ніби й не було жодного передчуття, втім, з останньої Сашкової триденної відпустки вдома я так не хотіла його відпускати. Ми фотографувалися на кожному кроці. Який він щасливий на тих світлинах! Я поробила з них великі портрети й розвісила усюди у нашій великій двоповерховій домівці, – розповідає виснажена горем осиротіла ненька. – Вони ж з Марічкою про весілля мріяли, про діток. У них було безліч планів і задумів. Як ми милувалися їхньою парою! Як пишалися! Вона така хороша дівчинка. Та іншу мій Сашко б не покохав».
Олександру Башуку із Городка, що на Поділлі, назавжди залишилось 22. Ракетний обстріл у Соледарі не залишив старшому солдату мінімального шансу вижити.
Вам також може сподобатися
«Сашко з народження був навдивовижу спокійним, – ділиться спогадами ненька. – Підростаючи, обростав друзями, притягував до себе людей непідробними людяністю, відкритістю, щирістю, неймовірною добротою й водночас рішучістю та виваженістю. Завжди допомагав по дому. Найбільше полюбляв копирсатися з батьком в автомобілі, зі шкільних років сам ремонтував, фарбував свого скутера. Обожнював подорожі, природу, риболовлю. Був майстром сюрпризів. З кишенькових грошей примудрявся відкласти, щоб купити мені, татові й на три роки старшій сестричці Настусі подарунки». Змалку мріяв про автомобіль БМВ, навіть на всіх його зошитах було його зображення. «Купиш мені? – запитував. – Ну добре, як виросту, куплю тобі». Він змалку був справжнім чоловіком. На літні канікули батько вперше взяв Сашка, студента-першокурсника, з собою до Польщі на заробітки. За зароблені кошти 17-річний юнак купив собі першу автівку. Навчання в Тернопільському національному технічному університеті поєднував з роботою. Адже з коханою Марічкою, з якою доля звела у Гусятині, разом знімали квартиру, а він прагнув належно забезпечувати молоду сім’ю.
Отримавши диплом, попри вмовляння рідних, підписав контракт із ЗСУ. Пройшовши курс молодого бійця на Львівщині, служив у Дніпрі. «Чекай мене тут, скоро повернуся», – сказав коханій 22 лютого 2022-го, коли їхав із Новомосковська на, як їм сказали, навчання. «Ти ж знаєш, це моя тема: ліс, природа, палатки», – запевняв неньку, коли та переймалася, що мерзнуть. «У мене потерпло геть усе того кривавого світанку, – пригадує Ольга Михайлівна. – Чоловік був у Києві на роботі, там же й Настуся з коханим. Сашко – десь на Харківщині, Марічка – у Новомосковську. Телефоном скеровувала її спочатку до Кривого Рогу, де її зустріли наші родичі, а 26 лютого ми з чоловіком вже чекали майбутнюневістку тут. Марічка вирішила не їхати додому, на Гусятинщину, а дочекатися Сашу в нас, адже були впевнені, що це пекло ненадовго. Утім на початку літа таки поїхала. Настя ж залишалася у столиці. Саша служив у відділенні розвідки, був майстром польових доріг. У телефонних розмовах й переписках незмінно запевняв, що все добре, всім забезпечені, ну майже на курорті. Більше розпитував про нас, аніж розповідав про себе. Ніколи не казав, де він. Лише коли відправив додому зимову форму, зрозуміли, що на Ізюмщині. Згодом дізналися, що пройшли його фронтові дороги багатьма гарячими точками».
5 липня син, ніби поміж іншим, вивідував у неньки, де вона сьогодні. Коли дізнався, що на зміні у лікарні, де працює молодшою медсестрою, запитав, у якому корпусі. Сказав, що знайомий має підвести якісь документи, щоб вибігла. «Виходжу, міркуючи, як я того чоловіка впізнаю, – а там Сашко з величезним букетом жовтих троянд, – не знають стримку материнські сльози. – Він приїхав зі своїм командиром, однокласником, другом, на три дні. Одразу подався по Марічки. За дивним збігом обставин тоді ж приїхали додому чоловік і Настя. То були найщасливіші три дні нашого життя. Сашко, а він чомусь завжди спішив жити, таки придбав тоді омріяне БМВ, похрестив у двоюрідної сестри донечку, зустрівся з численними друзями. І поїхав.
24 липня я була на зміні, якраз до нас приїхала Марічка. Син зателефонував, розпитав, як ми, сказав, що втомився і йде відпочивати. Як я під’їжджаю вранці додому, бачу, якийсь військовий ходить по подвір’ї – син знову вдома. Сашко вмів робити сюрпризи».
16 серпня Марічка скинула Ользі Михайлівні скріншот переписки із Олександровим командиром. В ній йшлося, що Сашка нема. «Ти що мені таке скидаєш? – набрала. – Ти ж знаєш, скільки хакерів розвелося! Ти телефонувала йому? Ти це чула?» Та, якій не судилося стати невісткою, нестримно плакала у трубку. Ольга зателефонувала командиру сама. Телефон мовчав. Вона набрала його маму (вони з чоловіком теж військовослужбовці). «Олю, толком нічого не знаємо. Ракета. Їдемо до шпиталю». Отже, її син теж у шпиталі, твердо вирішила для себе. «Юро, ти мусиш приїхати додому, – набрала чоловіка. – Я не знаю, що сталося». Приїхала Марічка з мамою й дідусем, домівку заповнювали рідні і друзі, а ненька не розуміла, що відбувається, у що вони всі вірять. «Марічко, шукаймо по соцмережах ще побратимів», – наполягала. «А може, то все ж неправда?» – з непохитною вірою запитала у замкомандира, номер якого вдалося відшукати. «Ми б теж хотіли, щоб це була неправда», – відповів, тамуючи сльозу.
Іменем 22-річного Олександра Башука названа його рідна вулиця. Меморіальні дошки Герою є в центрі міста, на рідній школі, в Гусятинському коледжі. Пам’ять про його подвиг житиме вічно. От тільки до останнього подиху не відболить рідним.
«У нього було стільки планів і мрій, – плаче мама. – Він міг ще так багато зробити. Для себе, для сім’ї, для України… Півтора року пройшло, а біль й ні на йоту не вщухає. Так хочеться, щоб син, як завжди, обійняв і поцілував у щоку. Так не вистачає його усмішки, підтримки, поради. Часом запитую у фото: «Сашуню, що мені робити?» Мовчить. Зайду в його кімнату, вдихну рідний запах з переданих із фронту речей, наплачуся».
Марічка приїздить до батьків коханого, підтримує їх. Юрій залишив заробітки, щоб бути з дружиною. Влаштувався в лікарню водієм. «Коли хтось з нас добу на роботі, – зізнається Ольга, – ми добре розуміємо, що той, хто вдома, проплаче цілу ніч. За вбитим сином, за ненародженими внуками, за зухвало відібраним тихим щастям. Над вщент розбитими долями».
