Дмитро з Петром товаришували змалку. Ходили разом в садочок, сиділи за однією партою. Навіть служити випало разом. Після армії друзі одружилися на дівчатах, які були між собою двоюрідними сестрами. Тож стали ще й близькими родичами, а згодом й кумами. Коли канули в Лету колгоспи, водії-передовики змушені були шукати іншого заробітку. Звісно, воліли й далі кермувати. Тож влаштувалися на одне з прогресивних підприємств водіями-далекобійниками. Рулетка долі й тут дала нагоду трудитися напарниками на одній автівці. Часто ж бо їздили за кордон, а там – порядок: лімітовану кількість годин за кермом можна бути одній людині.
Раділи, що, як мовиться, стільки світу вдається побачити, усілякий закордонний дефіцит додому привезти. Робота звиклих до праці сільських хлопців не виснажувала. А вільний час проводили цікаво й весело. Щоповернення з відрядження збиралися великою родиною за столом й рвали від сміху животи з чергових, закономірно обов’язкових дорожніх придибенцій.
– Діду, я придумав, – заявив якось Петрів онук. – Як вийдете з дідом Дмитром на пенсію, напишете книжку про ваші пригоди. Це ж так смішно. Дуже читабельні гумористичні оповідки вийдуть. Я вже тоді виросту. Матиму своє видавництво. Кілька томів тих приколів величезними тиражами видамо.
Далекобійники гордо поправили бороди, погодившись, що є в пропозиції малого раціональне зерно, й, інтригуючи, почали оповідати ще одну оказію.
Погожого осіннього дня куми стали обіч дороги, щоб перекусити й трішки розім’яти м’язи після тривалої їзди. Не секрет, що транспорт такого типу оснащений, окрім усього іншого, необхідним, так би мовити, кухонним приладдям, пальником для готування. Тож в рятівному затишку ошатної посадки розстелили покривало. Біля нього на пальнику в уже, як мовиться, битій життям сковорідці смажили яєчню, рясно присмачуючи її домашньою тушкованкою.
Наївшись, як кажуть, від пуза, вирішили перепочити: глянувши на годинник, збагнули, що мають ще достатньо на це часу. Дмитро мив посуд. Петро наводив лад в кабіні.
– Петре, а диви, як я сковорідку вимив, – не міг натішитися. – Ото взяли в тих поляків засіб крутецький. Дружини й тещі нас розцілують. Дивина, та й годі: пательня сяє, як нова. Зараз витру її насухо.
– Дмитре, яке витру? – Петро любив завжди повчати й переінакшувати на свій лад. – Вистав он на кабіну, хай сохне.
Лиш вмостилися чоловіки на покривало, діставши з автівки підголівники, як пронизливим звуком озвалася «секретарка» (так хлопці називали телефон, який слугував виключно для зв’язку з шефом). «Хлопці, – лунало у слухавці, – плани змінилися: мусите бути в місці призначення на три години раніше. Отож ніякого відпочинку. Гайда по газах!»
За притаманною підлеглим звичкою пообурювалися «зухвалою поведінкою шефа» й нашвидкуруч почали збирати в машину все, що було на галявині.
– Погнали! З Богом! – з цими словами завжди рушали в путь.
– Ти або їдь швидше, або пусти мене за кермо! – ремствував розлючений зірваним відпочинком Петро. – Неустойку в разі спізнення платитимеш виключно зі своєї кишені.
– На! Сідай, – не стримував люті ображений прискіпуванням Дмитро. – Дістав уже зі своїми претензіями.
Хлопці ніколи всерйоз не сварилися. То так вони жартома розважалися. Помінялися місцями. Петро набрав швидкості. Дорога, обабіч якої впродовж тривалого часу були виключно поля, поволі вводила у місто. Вже виднілися багатоповерхівки. Червоне світло першого світлофора перемкнулося, як здалося водію, якось аж надто різко. Так само різко натиснув на гальма Петро.
– Ти зараз купиш того мерса, – волав Дмитро, показуючи на дорогущу автівку, що зупинилася попереду.
Рятівна відстань, на котрій все ж вдалося спинити фуру, вберегла хлопців від незапланованої покупки. В ту долю секунди встигли полегшено видихнути. В цю ж мить з їхнього даху щось різко зірвалося й стрімко-важко полетіло в мерседес. Розбивши заднє скло, те щось залетіло всередину.
– Пательня… – прошепотіли вголос, й гарячі великі краплі поту вкрили обидва чола. Потерпли ноги й руки.
– Це ж нащо я з тобою помінявся? – ледь не плакав Петро, врісши в сидіння, спостерігаючи, як двоє, як би сказала молодь, амбалів в крутих костюмах прямували до них. – Вони ж уб’ють мене. Бач, круті які, та ще й не нашої національності. Як думаєш, скільки те скло коштує?
Вийти не зміг. Заледве опустив скло у водійській дверці. Думав, може, так від неминучих стусанів врятується. В ті, здавалося б, безконечні секунди перебирали обоє, що казатимуть, яке виправдання собі знайдуть… Клята пательня.
Двоє кремезних добряче розлючених чоловіків підійшли до кабіни з боку водія. Петра з Дмитром паралізувало в прямому значенні цього слова. Це ж мало того, що вхоплять, куплять недешеве скло, то ще й через цю тяганину запізняться, а отже, й за це немалу суму з зарплат вирахують. Ото поїли яєчні!
– Рєбята, – почали ті грізно, з грузинським акцентом. – Нє відєлі, с какова окна вилєтєла?
Ті, від кого чекали розправи, уважно вдивлялися у вікна багатоповерхівки, силуючись вирахувати, з якого з них у їхній мерседес приземлилася літаюча сковорідка.
– Ні… Не бачили, – одночасно аж вигукнули від радості, а кров, що, здавалося, застигла, знову стала життєдайно пульсувати венами.
…До місця призначення їхали мовчки. Навіть не жартували.
– Пательні шкода, – першим почав Дмитро. – Така вимита була, як новенька. – Добре, з мене пательня, – потер руки Петро. – Я ж бо був за кермом. Це вже точно дешевше, як заднє скло до мерседеса.
Вам також може сподобатися
Дмитро з Петром товаришували змалку. Ходили разом в садочок, сиділи за однією партою. Навіть служити випало разом. Після армії друзі одружилися на дівчатах, які були між собою двоюрідними сестрами. Тож стали ще й близькими родичами, а згодом й кумами. Коли канули в Лету колгоспи, водії-передовики змушені були шукати іншого заробітку. Звісно, воліли й далі кермувати. Тож влаштувалися на одне з прогресивних підприємств водіями-далекобійниками. Рулетка долі й тут дала нагоду трудитися напарниками на одній автівці. Часто ж бо їздили за кордон, а там – порядок: лімітовану кількість годин за кермом можна бути одній людині.
Раділи, що, як мовиться, стільки світу вдається побачити, усілякий закордонний дефіцит додому привезти. Робота звиклих до праці сільських хлопців не виснажувала. А вільний час проводили цікаво й весело. Щоповернення з відрядження збиралися великою родиною за столом й рвали від сміху животи з чергових, закономірно обов’язкових дорожніх придибенцій.
– Діду, я придумав, – заявив якось Петрів онук. – Як вийдете з дідом Дмитром на пенсію, напишете книжку про ваші пригоди. Це ж так смішно. Дуже читабельні гумористичні оповідки вийдуть. Я вже тоді виросту. Матиму своє видавництво. Кілька томів тих приколів величезними тиражами видамо.
Далекобійники гордо поправили бороди, погодившись, що є в пропозиції малого раціональне зерно, й, інтригуючи, почали оповідати ще одну оказію.
Погожого осіннього дня куми стали обіч дороги, щоб перекусити й трішки розім’яти м’язи після тривалої їзди. Не секрет, що транспорт такого типу оснащений, окрім усього іншого, необхідним, так би мовити, кухонним приладдям, пальником для готування. Тож в рятівному затишку ошатної посадки розстелили покривало. Біля нього на пальнику в уже, як мовиться, битій життям сковорідці смажили яєчню, рясно присмачуючи її домашньою тушкованкою.
Наївшись, як кажуть, від пуза, вирішили перепочити: глянувши на годинник, збагнули, що мають ще достатньо на це часу. Дмитро мив посуд. Петро наводив лад в кабіні.
– Петре, а диви, як я сковорідку вимив, – не міг натішитися. – Ото взяли в тих поляків засіб крутецький. Дружини й тещі нас розцілують. Дивина, та й годі: пательня сяє, як нова. Зараз витру її насухо.
– Дмитре, яке витру? – Петро любив завжди повчати й переінакшувати на свій лад. – Вистав он на кабіну, хай сохне.
Лиш вмостилися чоловіки на покривало, діставши з автівки підголівники, як пронизливим звуком озвалася «секретарка» (так хлопці називали телефон, який слугував виключно для зв’язку з шефом). «Хлопці, – лунало у слухавці, – плани змінилися: мусите бути в місці призначення на три години раніше. Отож ніякого відпочинку. Гайда по газах!»
За притаманною підлеглим звичкою пообурювалися «зухвалою поведінкою шефа» й нашвидкуруч почали збирати в машину все, що було на галявині.
– Погнали! З Богом! – з цими словами завжди рушали в путь.
– Ти або їдь швидше, або пусти мене за кермо! – ремствував розлючений зірваним відпочинком Петро. – Неустойку в разі спізнення платитимеш виключно зі своєї кишені.
– На! Сідай, – не стримував люті ображений прискіпуванням Дмитро. – Дістав уже зі своїми претензіями.
Хлопці ніколи всерйоз не сварилися. То так вони жартома розважалися. Помінялися місцями. Петро набрав швидкості. Дорога, обабіч якої впродовж тривалого часу були виключно поля, поволі вводила у місто. Вже виднілися багатоповерхівки. Червоне світло першого світлофора перемкнулося, як здалося водію, якось аж надто різко. Так само різко натиснув на гальма Петро.
– Ти зараз купиш того мерса, – волав Дмитро, показуючи на дорогущу автівку, що зупинилася попереду.
Рятівна відстань, на котрій все ж вдалося спинити фуру, вберегла хлопців від незапланованої покупки. В ту долю секунди встигли полегшено видихнути. В цю ж мить з їхнього даху щось різко зірвалося й стрімко-важко полетіло в мерседес. Розбивши заднє скло, те щось залетіло всередину.
– Пательня… – прошепотіли вголос, й гарячі великі краплі поту вкрили обидва чола. Потерпли ноги й руки.
– Це ж нащо я з тобою помінявся? – ледь не плакав Петро, врісши в сидіння, спостерігаючи, як двоє, як би сказала молодь, амбалів в крутих костюмах прямували до них. – Вони ж уб’ють мене. Бач, круті які, та ще й не нашої національності. Як думаєш, скільки те скло коштує?
Вийти не зміг. Заледве опустив скло у водійській дверці. Думав, може, так від неминучих стусанів врятується. В ті, здавалося б, безконечні секунди перебирали обоє, що казатимуть, яке виправдання собі знайдуть… Клята пательня.
Двоє кремезних добряче розлючених чоловіків підійшли до кабіни з боку водія. Петра з Дмитром паралізувало в прямому значенні цього слова. Це ж мало того, що вхоплять, куплять недешеве скло, то ще й через цю тяганину запізняться, а отже, й за це немалу суму з зарплат вирахують. Ото поїли яєчні!
– Рєбята, – почали ті грізно, з грузинським акцентом. – Нє відєлі, с какова окна вилєтєла?
Ті, від кого чекали розправи, уважно вдивлялися у вікна багатоповерхівки, силуючись вирахувати, з якого з них у їхній мерседес приземлилася літаюча сковорідка.
– Ні… Не бачили, – одночасно аж вигукнули від радості, а кров, що, здавалося, застигла, знову стала життєдайно пульсувати венами.
…До місця призначення їхали мовчки. Навіть не жартували.
– Пательні шкода, – першим почав Дмитро. – Така вимита була, як новенька. – Добре, з мене пательня, – потер руки Петро. – Я ж бо був за кермом. Це вже точно дешевше, як заднє скло до мерседеса.
