Інженерну професію Наталя Іллічова обрала усвідомлено. І після здобуття вищої освіти понад тридцять років пропрацювала у Миколаївському морському порту інженером з технічного нагляду за будівництвом. А її чоловік Валерій працював на керівних посадах в іншому порту. Власне, значна частина життя подружжя була пов’язана з морським портом. Навіть їхній будинок знаходився поруч. І війну вони відчули уже в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Порт почали інтенсивно обстрілювати, від чого здригався дім і жалібно дзвеніли вікна. Залишатися вдома було небезпечно. «Роботи теж не було, бо морський порт був заблокований з першого дня великої війни, – згадує ті дні невизначеності і страху пані Наталя. – До речі, заблокований він і досі, й усі судна, зокрема іноземні, стоять біля причалів».
Наталя з чоловіком вирішили на деякий час переїхати на дачу. «Ми ж тоді, як й усі українці, були переконані, що війна закінчиться за місяць-два, – каже Наталя. – Наша дача неподалік Миколаєва, але у бік Херсона. То виявилося, що там ще більше обстрілюють. Тож почали думати, що потрібно їхати далі. Але куди? За кордон категорично не хотіли». І тоді близькі друзі запропонували оселитися в будинку, який залишився їм у спадок. Так подружжя Іллічових опинилося на Кіровоградщині, у Соколівському.
Щоб відволіктися, опанувала петриківський розпис
Рідний дім покидати було важко. І хоч тоді думали, що то ненадовго, Наталя плакала майже всю дорогу. У Соколівське приїхали навесні, незадовго до Великодня. «Люди у селі побачили, що на машині миколаївські номери, то приходили і приносили хто що має: яйця, сало, м’ясо, – пригадує пані Наталя. – Це було дуже зворушливо. Мене неймовірно розчулило, що зовсім незнайомі люди прийняли нас з таким теплом. І хоч дуже хочеться додому, мені надзвичайно подобається Кропивницький і наше село Соколівське, зокрема місцеві люди – доброзичливі і щирі».
Та як би не подобалося на новому місці, нестерпно хотілося додому, бо не звикли сидіти без діла, жили своєю роботою. Щоб не збожеволіти, потрібно було чимось зайняти руки. І Наталя захопилася петриківським розписом. «Це була арттерапія, психологічна розрядка», – каже жінка. Тоді вона ще не знала, що згодом це вміння їй згодиться.
Прийшло літо. У садку почали дозрівати ягоди й фрукти: вишні, черешні, сливи, груші, абрикоси. Подружжя замислилося, як цей врожай зберегти на зиму. У себе на дачі вони теж мали невеликий садок. Варення не варили, а ось цукати, фріпси були до смаку. Наталя іноді готувала смаколики, пригощала друзів, колег. «Тобто в мене сушарка була, і я мала уявлення, як з нею працювати, – каже вона. – Ми поїхали у Миколаїв і привезли звідти сушарку, почали робити якісь заготівлі».
Від хобі до підприємництва
Активній жінці не вистачало спілкування. Тому коли в інтернеті натрапила на інформацію про проєкт «Нові можливості для жінок», який проводився у Кропивницькому громадською організацією «Прес-клуб реформ», вирішила взяти участь. «Я тоді зовсім не думала про якийсь бізнес, – зізнається Наталя. – Як людина, яка все життя працювала в державній структурі, я не мала про це жодного уявлення. Я пішла на цей проєкт заради того, щоб отримати спілкування, заради нових знайомств». Але на проєкт потрібно було приходити з якоюсь бізнес-ідеєю і протягом навчання цю ідею розвивати. «Я не знала, на чому зупинитися: обрати петриківський розпис чи сушіння плодів, – зізнається жінка. – Тому прийшла з двома ідеями. У процесі навчання потрібно було виконувати домашні завдання, вести сторінки в соцмережах, показувати свою продукцію. Так я поєднала обидва хобі – почала виготовляти натуральні солодощі і упаковувати їх у бокси, власноруч розписані в петриківському стилі».
Натуральні солодощі, та ще й у гарній коробці, сподобалися багатьом. А на розвиток бізнесу Наталя на проєкті виграла грант. «Хоч гроші були невеликі, саме цей грант дав мені поштовх розвиватися. Я відкрила власну справу і почала рухатися в обраному напрямку. Вже більше року працюю і отримую від цього неймовірне задоволення», – зізнається жінка.
Сьогодні під маркою «Смачні традиції. Крафтові солодощі» пані Наталя виготовляє натуральні солодощі: пастилу (висушене фруктово-ягідне пюре без цукру», фріпси (висушені шматочки фруктів, також без цукру). «Це у нас лінійка корисного харчування, – пояснює підприємиця. – Крім того, є продукція також з фруктів, але з додаванням цукру. Це зефір з яблучного пюре з додаванням ягідного соку. Порівняно з магазинним він містить значно менше цукру, без барвників. Готуємо різні види варення зі спеціями, цікаві поєднання фруктів, також соуси до м’яса, сиру, трав’яні чаї. Здебільшого використовуємо власну продукцію, якої влітку заготовили чимало. Проте нам її все ж не вистачає, тому закуповуємо у перевірених виробників. Трави для чаїв теж збирали самі – на екологічно чистих ділянках, далеко від автомобільних шляхів та промислових підприємств. Збираємо цвіт липи, яка росте на подвір’ї, на городі вирощуємо м’яту. За кошти гранту купили морозильну камеру, і ягоди та фрукти, які зібрали влітку, заморозили шоковим методом, щоб вони зберігали максимум вітамінів».
«Я завжди любила робити щось руками. Коли життя розсипалось, я обрала працю, яка заземлює. Я працюю з фруктами, травами, ягодами – але насправді зберігаю те, що швидко зникає: смак літа, тепло рук, тишу ранкового саду… Роблю натуральні ласощі. Все з того, що виростила сама або зібрала в перевірених місцях. Без цукру, без домішок, але з любов’ю і розумінням, що саме потрібно людям. Це не тільки смак – це сенс», – написала Наталя Іллічова у соцмережі.
Усі солодощі Наталя виготовляє самотужки. Чоловік багато допомагає з підготовкою фруктів до переробки, закупами, доставками, комунікацією з постачальниками.
Про майбутнє подружжя намагається не загадувати. «Чи продовжуватимемо бізнес? Чи повернемося додому? – розмірковує Наталя. – Ми з чоловіком часто задаємо собі ці питання. Проте не уявляємо, як воно буде надалі. Зараз мені дуже подобається те, чим займаюся, мабуть, не менше, ніж попередня робота. Адже продукцію я виготовляю з душею. І найцінніше для мене не гроші, а похвала, позитивні відгуки про продукцію».
