«Я повернуся, донечко. Заради тебе. Обіцяю», – в кінці квітня 2022 року, вирушаючи на фронт, запевнив, обіймаючи тоді тринадцятирічну кровинку, 38-річний Андрій Матіко із села Осій Хустського району. І трьох тижнів не минуло, як привезли Героя додому на щиті. Сумним живим коридором зустріли славного односельця земляки, не стримували сліз учні й колеги, адже 17 років був вчителем географії у Брідській школі. До віку не відболить незагойна втрата матері, брату з родиною, рідним.

Останнє спільне фото донечки з батьком
Сільський вчитель, він мав повне право не йти до війська. Втім з першого дня повномасштабного вторгнення вперто оббивав пороги усіх військкоматів краю. Справжній чоловік, в жилах якого текла свобідолюбна козацька кров, не міг спостерігати з новим, за усім, що коїть підступний ворог. Добре знаючи історію реальних стосунків з нами тих, хто хибно звав себе братом, він був переконаний: якщо об’єднаються усі небайдужі й досвідчені, Україна скоро здобуде справедливу Перемогу. Тож зрадівши з того, що записали до місцевої територіальної оборони, гордо приступив до виконання службових обов’язків.
У складі 72-го батальйону 101-ї бригади Хустської ТрО наприкінці квітня 2022 року чоловік уже рушив в гарячі точки. «Я прийшла до нього, аби провести, – розповідає нині 17-річна донечка Вікторія. – Ми повечеряли. Наплакалися. Я так благала залишитись, бо ж добре розуміла, що таке війна. А він переконував, що якщо не піде туди, ворог завтра прийде сюди. Близько півночі відвіз мене додому, твердо пообіцявши, що повернеться. Татусь із ненькою розлучилися, коли мені було дев’ять. Проте теплі належні родинні стосунки нам вдалося зберегти. Мій найкращий у світі тато проживав у тому ж селі. Тож я почасти бігала до них. Жив з моєю прабабусею, яка фактично його і виховала, бо його ненька, моя бабуся, мусила заробляти гроші за кордоном. А мій дідусь, татів батько, теж вчитель. Він тривало очолював шаховий клуб в нашому селі, вигравав з потужною командою у різнорівневих турнірах. Це, певно, завдяки йому, батько змалечку мріяв бути вчителем».
Не за роками доросла дівчинка констатує, що, напевно, все ж добре, що не дожила прабабуся до загибелі внука, бо розірвалося б серце від болю неспівмірної втрати. «Ми з батьком були справжніми друзями, – гортає світлі спогади, що до останнього грітимуть душу, дитина, яку прирекла війна на напівсирітсво. – Могли говорити на будь-які теми. Я йому довіряла. Він вчив зі мною вірші і виконував домашнє завдання. Був, так би мовити, моїм домашнім репетитором. Щонеділі ми кудись їздили його автівкою, увімкнувши в ній обома обожнювану музику. Він залюблено відкривав мені українські краєвиди. Запитував і про симпатії, і про плани на майбутнє. «Я буду або, як ти, вчителькою географії, або рахуватиму гроші», – запевняла його».
Того, що став, на жаль, останнім, разу, як відвозив додому, начувана про пекло Маріуполя, запитала татуся, де розташоване це місто. А коли набрав 30 квітня й сповістив, що на Луганщині, стривожено перепитала, чи далеко від Маріуполя.
«Тато зателефонував 12 травня, – дитина так мужньо тамує сльозу. – Такий веселий, радий і щасливий. Хвалився, що видали зброю. Запевнив, що любить. Його не стало того ж дня. А наступного – фатальна звістка посіяла сумнів, породила паніку, але сповнила надією водночас. З нашого села захищав країну татів тезка й однофамілець. Хто з них загинув, не одразу було зрозуміло. Тож розпач і сподівання охопили обидві родини. Коли ж татів на рік молодший брат Іван, мій стрий, прийшов до нас і лиш мовчки й скрушно захитав головою, світ рухнув».
«Андрій Іванович Матіко, водій стрілецького взводу стрілецької роти, військової частини А-7124, загинув 12.05.2022 року під час ворожого обстрілу з населеного пункту Боброве по населеному пункті Тошківка Луганської області внаслідок влучання снаряду в будівлю», – ці рядки змінять життя рідних назавжди.
Рідко приходить в дитячі сни. Береже. Вперше наснився майже одразу. «Він був з одного боку дуже гарної чистої річки, – розповідає. – А я з іншого. Я його добре бачила, але ні торкнуся, ані добратися не могла. А вдруге тато приснився мені, коли вступила до природничо-гуманітарного фахового коледжу Ужгородського національного університету на спеціальність «Фінанси, банківська справа, страхування та фондовий ринок», як і казала йому, щоб рахувати гроші. Тієї ночі, ніби наяву, їхали із ним машиною. Він у військовій формі. Гарний такий. Усміхнений. Грала, як завжди улюблена музика. Він обійняв і сказав, що це найкращий його день».
Дівчинка закінчує перший курс. Вчиться гарно. Наступного року стане старостою гуртожитку. Найбільше не любить, зізнається, співчутливих поглядів, бо неймовірно болить втрата, що зруйнувала світ до фундаменту. Старається якомога менше афішувати, що вона – донька Героя, суспільству легше вимовляти це поєднання слів, аніж напівсирота.
«Оскільки батьки не проживали разом, – констатує. – Я звикла, що можу кілька днів поспіль не бачити татуся. Тому дуже важко приходити на могилу, бо його світлина на холодному граніті обриває у мені все».
Не за роками доросла татова копія, вона зізнається, що війна і втрата її загартували: «Я стала витривалішою». А понад усе на світі ця сильна українка мріє про Перемогу. «Я не можу більше дивитися, як хоронять загиблих».
Родина створила петицію. Підписати її можна, перейшовши за посиланням.
https://petition.president.gov.ua/petition/264860
Не будьмо байдужими. Це заради вкраїнського переможного неба клята війна не дозволила Герою стримати дане дитині слово – повернутися живим.

















