Без повісток і примусів, не ховаючись, не шукаючи фіктивних «відмазок» й не купуючи фальшивих довідок, ба, маючи залізобетонні підстави-фактори, незважаючи на слізні вмовляння рідних, не рахуючись з віком, відкладаючи на після Перемоги перспективні плани й найзаповітніші мрії, вони впевнено, вперто і гордо ставали на захист країни. Їх називають людьми доброї волі – добровольцями. 14 березня українці вшановують їхню міць, звитягу, патріотизм і безстрашність, що легендарно гримлять на весь світ. Чимало з них без ротацій й відпочинку продовжують гнати орка з рідної землі. Проте, на жаль, багато назавжди залишилися в строю, перейшовши в небесне військо, золотими літерами вкарбувавши свої імена в літопис незалежної України. Ними захоплюються, ними пишаються. І тільки їхні рідні кожною клітиночкою відчули, як нестерпно болить гордість, що до останнього подиху не зарубцюється.
Леоніду Лонському із Пулинської громади, що на Житомирщині, назавжди 19. Усі мрії, плани, задумки перспективного обдарованого, не за роками мудрого юнака підступно й підло обірвала війна. З вирваними без наркозу серцями батьки таки «запустили» розпочату з ним й для нього станцію техобслуговування, назвавши її його позивним, і мріють написати книжку про коротке, як спалах зірки, і таке ж яскраве та містке його життя.
Вам також може сподобатися
Найстрашніше слово «був»
Льоня – первісток у міцного подружжя Людвіга й Олени, однокласників, в серця котрих Амур поцілив ще зі школи. Зростав допитливим, роботящим, залюбленим у спорт, літературу й історію, напрочуд добрим й людяним, принциповим і чесним, справедливим і подільчивим, а ще – дуже ніжним. Не соромився демонструвати свої почуття до найрідніших. Завжди обніме, поцілує, пригорне. І бабусь з дідусями, й батьків. А що вже душі не чув у молодшій на півтора року сестричці Софійці. Близькі і знайомі дивувалися їхньому нерозривному зв’язку, як у сіамських близнюків. Батько, який має золоті руки, прищепив нащадку непоборну любов до праці. З 14 років хлоп’я вже вміло вправлялося з технікою, обробляючи городи односельців. З підліткового віку заробляв свою копійку, продаючи речі через особистий сайт.
По закінченні дев’яти класів вступив до Житомирського кооперативного коледжу. А коли його однокласники після одинадцятого запросили на випускний, залюбки примчав. Зустрічав з ними сонце, покликав до себе додому досвятковувати. «Я приїду, як буду живий. Я прилечу», – запевнив, домовляючись про традиційні зустрічі випускників, але й розуміючи, що велика війна неминуча (начитаний й історично підкований, він вмів аналізувати), й чітко знаючи, що не стоятиме осторонь (такий вже норов). Ці слова нині вигравіювані на його пам’ятнику.
Коли довготривала війна, що маскувалася під АТО/ООС, все ж розрядилася повномасштабним вторгненням, Людвіг Лонський відправив дружину з дітьми до Португалії, а сам доєднався до тероборони. Надовго їх не вистачило: у квітні того ж 2022-го повернулися додому. Хоч як просила ненька сина залишитися там, і слухати не хотів.
У жовтні, за місяць після того, як сповнилося 18, приїхавши на вихідні з навчання, Леонід зізнався рідним, що воліє стати на захист країни. Ті відмовляли і плакали. Шукали компроміс. Віддали сину сімейну автівку, записали в автошколу. В лютому хлопець отримав права. А в березні вже проходив військовий вишкіл. «Тобі б навчатися, кохати, власну справу розвивати», – благали навколішки. «Не можу я тут пити каву, коли там гинуть хлопці», – по-дорослому констатував. Тож навчання завершував уже боронячи країну у складі одного з відомих добровольчих формувань.
А у вересні 2023-го юнак підписав контракт зі своєю, так би мовити, фавориткою – 3 окремою штурмовою бригадою. Навчався у Франції, на полігонах Львівщини та Черкащини. І знов – безстрашно в саме пекло…
Вчинками замість слів
«Льоня завжди усім допомагав, – тамує нестримну сльозу зчорніла від горя ненька. – І нерідко у збиток собі. Він був надзвичайно добрим і невиправно справедливим. «Він єдиний мене захищав», – досі згадує його однокласник, який постійно ходить на могилу, – коли всі кепкували з моєї надмірної ваги». Він завжди носив із собою корм, щоб годувати бездомних тварин, і завжди усім ділився. Пам’ятаю, навчаючись в коледжі, жив із хлопчиком, круглим сиротою (нині він теж служить). Якось приходить до мене на роботу (жінка тривало займала відповідальну посаду в органах місцевого самоврядування) той хлопчина, бо стояв на квартирному обліку, дивлюсь, – на ньому куртка, що днями купили сину за понад шість тисяч гривень. Коли ввечері запитала, навіщо віддарував, присоромив: «Мамо, у нього немає мами й тата, а ти про річ». Бувало, їдуть кудись із друзями, поспішають, але якщо дорогою зустрінуть когось, в кого зламалося авто, не рушить, допоки не допоможе. До нас, уже після загибелі сина, із Франції приїздила їхня інструкторка, знана волонтерка, українка за походженням. Тож розповіла, що ним там дуже захоплювалися і любили. Його призначили спершу командиром групи, але коли зчинив бійку, бо один із присутніх некоректно висловився про Україну, зняли. Придбали, пам’ятаю, йому дорогу форму. То він штани від неї віддав побратиму, теж сироті. На кожному шикуванні його змушували віджиматися, запитуючи, де штани від форми й чого він у найдешевших. Той хлопець наполягав, що поверне, а він – нізащо. А якось на плацдармі командир привселюдно виписував добрячу прочуханку кільком підлеглим, які дозволили собі перехилити спиртного. «Давайте я стану на їхнє місце, бо не можу дивитися, як ви їх принижуєте», – єдиний Льоня вийшов зі строю, тоді всіх відпустили. Коли отримав першу зарплату, чотири тисячі, запитав, чи вислати мені гроші. Коли я заперечила, надіслав половину сестричці, а тисячу – другу. Після його загибелі той друг приєднався до лав ЗСУ, щоб помститися»… А якось, коли в евакуаційну машину не вмістився його побратим, наполегливо звільнив йому своє місце, мовляв, він досвідченіший, швидше зорієнтується. Той оборонець дуже хвилювався, допоки не приїхав Льоня іншим еваком. І подібних прикладів безліч.
Друзями дорожив
Леонід мав дуже багато друзів. Бо вмів по-справжньому дружити. І ровесників, і суттєво старших. З радістю запрошував численних друзів на пиріжки, що традиційно щонеділі пекла ненька. У Франції, до прикладу, спільні інтереси звели з 50-річним побратимом на псевдо «Історик», викладачем історії. З «Лисом», що любив гори, «Механіком», залюбленим у дайвінг… Олена Олексіївна всіх хлопців знає за псевдонімами: «Історик» дуже болісно пережив смерть Льоні. А є світлина, на якій син з побратимами у Франції. За якимось фатумом, у порядку, в якому стоять, і зникали, багато з них зараз вважаються зниклими безвісти».
«Тато – мій найліпший друг, – запевнив якось, будучи на полігоні, хлопців, – тож таки впрошу його забрати мене на кілька днів додому». «Чоловік і справді його забрав, хоч розумів, що то фактично самовільне залишення частини, проте й знав, що після вихідних відвезе назад, – гортає яскраві сторінки короткого синового життєпису мама. – Це була його остання поїздка додому. За ті два дні він зустрівся зі всіма друзями, провідав класну керівничку. Ніби прощався». Війна подарувала хлопцю й брата по духу: ровесника Юрія Гука з Івано-Франківська. «Напрочуд обдарований, він був музикантом, художником, айтівцем. Попри астму, пішов на фронт, – розповідає співбесідниця. – Льоня мріяв, щоб Юра став йому шваґром. І справді, вже, певно, з неба скерував: бо моя донька і Юра закохалися одне в одного. Проте Юра загинув за два місяці після Льоні. І Софійка нині дуже важко переживає дві таких найболючіших втрати».
«Мамуль, це війна»
Неньці про реалії розповідав мало. Батько їхні чоловічі розмови тримав в таємниці. Коли 2 січня 2024-го приїхали до нього на Черкащину (навіть сестричка з Польщі, де навчається, була), вибіг нашвидкуруч на трішки, бо поспішав дуже. У виправдання на мамине прохання побути довше, бо ж так виснажливо добиралися небезпечними дорогами, лиш сухо мовив: «Мамуль, це війна». І лише одного разу зізнався, що падає бойовий дух, коли у відповідь на «Доброго дня» чує огидне «Добрий дєнь». «Бог мене вберіг, – написав якось. – А мій товариш ледь не лишився без ноги». «Дякую за такого сина, – скаже згодом той товариш. – Вони з Юрою Гуком мене врятували. А якщо чесно, я боявся, що робитиму з ними обома, 19-річними. Та в них можна було лиш повчитися кожному».
…Було Селидове на Донеччині, була Авдіївка. Про неї ненька випадково підгледіла у переписці на чоловіковому телефоні. «Я усіх вас люблю, – писав син. – Відправляють в Авдіївку». Тієї лютневої ночі, під ранок, написав неньці, щоб кинула гроші на картку, бо їдуть в «безпечне місце», тож хочуть запастися харчами.
«Гроші зняти уже не встиг, – сумно зітхає жінка. – Я не знаходила собі місця. Як і донька. Вона навіть приїхала з Польщі. Я допитувала чоловіка, що він знає, гортала новини про ситуацію в Авдіївці і молилася. Того фатального 11 лютого 2024 року син ще встиг написати, що усіх нас любить, і чомусь додав: «Мені сьогодні не страшно. Майже не страшно»… А потім Юра написав, що Льоні вже немає. Він, стрілець-снайпер, повернувся з завдання, розповіли нам хлопці, втомлений, мокрий, виснажений, але без відпочинку знову заступив на бойову позицію, замість колеги… Ворожий скид. Точнісінько в артерію. Він стік кров’ю майже миттєво. 14 лютого, на день закоханих, сина привезли додому. На щиті».
В його мрії його позивний
«Я багато записую на телефон. Прочитаєте колись, передивитеся», – зінався сестрі. Та телефону рідним не передали. А ось щоденник, який вів (як свого часу його дідусь, який добровольцем кинувся ліквідовувати наслідки ЧАЕС, тому помер 26-річним), привезли. «…Я багато чого зрозумів, – болем відлунює кожен рядок. – Ворог всередині нас. Від деяких моїх колег так і тхне совковою бідністю, жадністю та жалюгідністю. Вони гребуть з собою все, що не заберуть. Адже на нас всіх чекає смерть. Попереду Коксохім. Єдине, чого прагне моя душа – це хоча б на хвилиночку побачити свою сім’ю, своє рідне місто. Я маю бути сильним. Я маю вилізти зі шкіри, але повернутися додому. Мені шкода, що існує лише зараз. А спогади – це лише спогади. Сподіваюсь, вони не будуть боліти моїм рідним».
«Ікс-авто» назвали рідні станцію технічного обслуговування (СТО), яку мав розвивати Леонід. Бо «Ікс» – його позивний. Таке мав татуювання, що свідчило приналежність до однієї з молодіжних течій, що дотримується здорового й порядного способу життя. Хоч як болить, продовжують його справу. В пам’ять про сина часто донатять, військових обслуговують безкоштовно. Бо неприємний осад залишив у пам’яті випадок, коли Льоня позашляховиком, подарованим йому хрещеним, знаним волонтером, який доставляє автівки військовим, влетів у яму, а на тамтешній СТО за ремонт колеса взяли три тисячі гривень.
«Син за свої 19 встиг набагато більше, ніж я за свої 42, – плаче осиротіла ненька. – Він залишив нам величезний спадок. Я не про матеріальне. Бо він ніколи не прив’язувався до матеріального. Є речі суттєво цінніші й безцінні. І багато чому навчив. Лиш не навчив без нього жити».
