Кажуть, коли падає дощ, все росте, оновлюється, набирається силою, життям. Отак у дитинстві: бігаєш босоніж вулицею, змахуєш з обличчя мокрі пасма волосся – і радісно, і весело, і корисно. Адже саме час рости вгору.
Дитячий нехитрий віршик-закликалочка «Іди, іди, дощику – зварю тобі борщику, поставлю на драбині, щоб не з’їли свині» довго змушував уявляти, як несемо у мищинці свіжий бабусин чи мамин борщик для дощика. Але більше роздумів викликало питання: як цю страву поставити на драбині, коли щаблі у неї такі вузькі… Та драбина більшість часу стояла в хліві, нею вилазили на горище. Як же ж туди має потрапити дощик, щоб поїсти, – теж була ще та загадка.
Вам також може сподобатися
Як би там не було, дощ діти у більшості випадків полюбляли. Це ж і міряти калабані-баюри, як казали в селі, можна. І побачити веселку, щоб загадати бажання, перевірити лічилку на послідовність кольорів… А ще – дивитися, як зі стріхи летить дощова вода, як від неї ховаються кури і курчата, а качки, навпаки, стріпують крилами і шукають більшої водойми. І вже після – ліпити з болота пироги та струдлі, прикрашаючи їх пахучими квітами і зеленими або стиглими ягодами… Коли після зливи на дорозі утворювалася рівненька площа з розводами глини, її ми часто називали «шоколадкою». У ній дуже добре було залишати сліди від босих ніг або ставити руками п’ятірні. Навіть конкурси влаштовували на кращі композиції…
– Віро, хутчіш біжимо додому: оно бачиш, яка хмара чорна суне, – вже з мольбою звернулася Валя до подружки.
– Та яке додому? Нам ще кілька метрів до найгрибнішого місця! Зараз знаєш скільки білих наберемо. Там же нікого кілька днів не було, я бачила, – не відступала Вірка. Хата її бабусі стояла на самому краю лісу. Коли вранці стара починала господарювати, з відчинених дверей крізь сіни дівчинці добре було видно кладку через потічок та стежку від неї аж до перших дубів зеленого гаю.
– Тож змокнемо зараз, ще й гримить як! Сваритимуть вдома…
– Як принесемо по кошику грибів, забудуть і про дощ, і про наші мокрі одежини.
Як на те над головами дівчат зблиснуло, і через кілька секунд розірвав небо навпіл потужний грім. Аж присіли обидві. Кап, кап, кап: спочатку поодинокі, затим все частіші гупали на лісову дорогу важкі краплі дощу. Аж пилюка здіймалася. Під деревами обіч шляху ще було затишно. Рятувало густе зелене листя. Проте недовго.
– Вірко! Все! Злива! – горлопанила, перекрикуючи шум дощу, Валя.
– Я вже першого гриба бачу, – не вгамовувалася безстрашна подруга. І з мольбою глянула на товаришку: – Хоч кілька зірвемо – і додому.
– Ти як хочеш, а я – тікаю.
І Валя, накривши голову кошиком, рвонула назад. У Віри не залишалося варіантів – кинувши прощальний сумний погляд у бік грибочка, який так і не став трофеєм, повторила реверанс подружки і, намагаючись не стукнутися об стовбури дерев, чимдуж помчала слідом.
Дощ падав так рясно, що дівчата майже не бачили стежки. А коли на неї натрапляли, раз від разу ковзалися, зупинялися, губили капці, взувалися і знову бігли. Повз стежки шлях був ще небезпечнішим: перечіпляючись через товсте і тонке гілля, падали, гублячи не лише капці, але й кошики. Десь у цьому гнучкому процесі обидві погубили ножі. Густа Валина коса лишилася без зав’язки, русяве волосся мокрими пасмами поприлипало до тіла, заліплювало очі й понабирало, наче їжак на голки, купу всіляких «прикрас». Вже вдома разом з мамою вибирали з голови листя, дрібні гілочки, крилате насіння клена, шапочки від жолудів…
– Стій у сінях! – кричала до Вірки її баба Сонька. – Всю хату заллєш. Зараз ганчірки принесу.
Сухого місця на обох не було. Взагалі. А щоб малі грибниці не злягли з застудою або ще гірше – не вхопили запалення легень, мама і баба добряче розтерли їх міцною самогонкою, напоїли чаєм з малини, а ввечері змусили випити пряженого молока з медом і содою. Врешті обидві з тиждень походили з нежиттю і дочекатися не могли, коли ж знову підуть до лісу. Бо їхні гриби таки чекали у заповітній місцині.
