«Ні, я нікуди більше не поїду», – у перший день повномасштабного вторгнення чи то заспокоювала себе, чи шукала ґрунтовне переконання для інших, чи, швидше, хапалася за надію Тетяна Сітоленко, яка майже пів століття прожила у селищі Залізному у Торецькій громаді. Бо ж назавжди вкарбувалося в пам’яті, як у 2014-му, коли в рідному домі, з вікна якого виднілася Горлівка, було невимовно лячно і смертельно небезпечно. Тоді чоловік наполіг залишити усе й податися до його родичів у Крим. І хоч рідні належно прийняли, «хохлов понаєхало» – на українському півострові від деяких тамтешніх різало вуха, не зі всіма співпадали їхні проукраїнські погляди. Вистачило на пів року. Як вона плакала, коли повернулися. Як цілувала стіни і посуд. Тоді страх бігти кудись з рідних стін, хоча й для порятунку, пересилив страх за власне життя. З кожною дниною звикали до постійних вибухів, обстрілів, прильотів. Перестали спускатися до підвалу. Саме через війну, щоб не збожеволіти й не піддаватися страху, а ще не прислухатися до обстрілів, успішна підприємиця, яка з мамою, як мовиться, з розкладки на асфальті довели сімейний бізнес до кількох власних яток на ринку, почала… створювати ляльки. Ні та перша, що здавалася кострубатою, проте слугувала оберегом, ні всі наступні, які, як з пластиліну, виліплювала з текстилю, не підказали, що велика війна не лише зорає шрамами, що ніколи не зарубцюються, серце, а й таки пожене з дому і навіть на трохи оселить в місцині, де народилася, звідки, розкуркуливши й відібравши млин, що зберігся досі, вислали до Сибіру її пращурів…
Нині відома майстриня з виготовлення інтер’єрних ляльок мешкає і творить знані не лише в Україні, а й у світі шедеври у Миронівці, що на Київщині. З мамою, чоловіком і кішкою Мурою, яку волонтерам все ж вдалося вивезти із міста, що в серці лишило найглибший слід. Дому з усім, що так любила, більше нема. Жінка мріє про інший, але свій. Неважливо, зізнається, де, лиш неодмінно в Україні.
Торецьк
Тані було три, коли мама з нею й семирічним братиком після смерті тата переїхала із Козина, що на Київщині, до Торецька. До слова, ненька народилася в Сибіру, куди вислали її батьків. Кляті орки гартували цю родину з покоління в покоління.
«Мамі було важко нас підіймати, – розповідає Тетяна Олександрівна. – Вона, попри те, що має групу інвалідності з дитинства, трудилася ліфтеркою в лікарні, а ще тривала вдома чимале господарство. Ми з братом завжди мали купу обов’язків».
З підліткового віку дівчина займалася в театрі підлогових ляльок «Чародії», керівниця якого власне й прищепила вміння виготовляти ляльки. По закінченні школи трохи попрацювала піонервожатою, затим влаштувалася швачкою в «Чародіях». У важкі 1990-ті, маючи вдома невеличку швейну машинку, креативна юнка шила дитячі комбінезони, м’які іграшки, щоб якось втриматися на плаву.
День за днем, рік за роком все ріднішою ставала з містом, в якому виросла, народила й зростила доньку; все більше з роками, як кожен з нас, цінувала рідні стіни, які облаштовувала, сповнювала теплом, затишком і комфортом; все міцніше спиналася на ноги, збільшуючи кількість торгових точок, серед яких перед початком АТО залишили одну.
Війна
«Чоловік, який був у Миколаєві у відрядженні, адже з бригадою будували мости, набрав, що їдуть додому. Зв’язок обірвався, новини рясніли сповіщеннями, що тамтешній вокзал бомбили, – пригадує той фатальний для всіх українців світанок жінка. – Донька навчалася у Харкові, яким вже повним ходом сунули танки, а небо розривали літаки. Аж за кілька днів, підключивши, як мовиться, весь світ, знайшла чоловіка: їх повернули у Миколаїв, де допомагав місцевим з переправою, через яку можна було доставляти бодай хліб. «Знаєш, мамо, – заплакала в телефонну трубку донечка, вперше за кілька днів вийшовши з підвалу, – коли мені щойно волонтери дали в руки упаковку сосисок, так стислось серце, ніби я ніколи нічого не мала».
Торецьк тримався. Без світла, зв’язку, опалення й води. Тетяна жила в квартирі. Неподалік її двоповерхівки у власних будинках мешкали мама і брат з дружиною. Воду привозили. Крізь обстріли бігли по неї з посудом. Якось водію водовозки відірвало руки. Клятий ворог постійними обстрілами, скидами, звірствами гнав містян у невідомість. Тетяна ж вперто налаштовувалася на «перетерпіти». Все частіше бувала у підвалі, куди всі сусіди позносили ліжка. Вірила: ненадовго.
13 березня, врешті зробивши собі чаю, розмовляла з братом по телефону. Почула зі слухавки, як прилетіло в його двір, як посипалися вікна, як він буквально заштовхнув до підвалу дружину. «А тоді стало неймовірно гудіти і ходором заходив наш будинок, – пригадує. – Це було жахливо. Я металася із кутка в куток. Хоч ми вже добре знали, як і де потрібно ховатися, до підвалу добігти не встигала. Залізла, не випускаючи з рук той чай, під стіл у дитячій кімнаті. Раділа, що вижила, коли дісталася до підвалу. Там були вже всі сусіди. Ми засвітили гірлянди на зарядах, які мала в тривожній валізі. І під тими новорічними вогниками ми до половини ночі ховалися від ворожих «салютів». А орок все дужче скаженів».
Доклавши до тривожної валізки ще щось із найнеобхіднішого, взявши кішку Муру, жінка перебралася з околиці до центра Торецька. «В той день я вийшла з дому в останній раз. Хоч була щиро переконана, що скоро повернусь, як з Криму колись», – ностальгійна сльоза скотиться рівною борозною по обличчю справжньої українки. За кілька днів, впродовж яких ситуація ставала все напруженішою, брат наполіг: «Або виїздимо, або загинемо». Їхали з рідного дому в нікуди братовою автівкою, на яку замість вибитого скла вчепили хатні вікна з рамами. Порожньою трасою, обіч якої горіли, а подекуди уже ледь тліли будівлі, автівки, а над ними чорними воронами низько летіли ворожі літаки… Прихистили в Дніпрі.
Коли чоловік зміг вибратися, разом з ним і ненькою Тетяна подалася до Козина, де все ще зберігся прадідівський млин. У місцині, де народилася, вперше спокійно заснула. Небавом брату вдалося вивезти й передати її найменшу швейну машинку. Так з’явився перший створений її золотими руками й надиктований напрочуд добрим серцем домовичок. Не було меж радості майстрині, коли таки впросила волонтерів, а ті вивезли й змогли відправити її швейне обладнання. Адже свого часу, у 2020-му, талановита мисткиня виграла грант від Червоного Хреста, завдяки якому придбала сучасний парогенератор, оверлок та професійну швейну машинку.
Тьотя Соня й українки
Тижнів два поживши в родичів на дачі, Тетяна з родиною перебралися до Миронівки. В орендованому будинку живуть й нині. Переселенка просила через газету подякувати: «Всім: рідним у Козині, що прихистили нас та підтримали, сусідці у Миронівці, яка одразу принесла купу продуктів та побутової хімії, а також всім миронівцям, що допомагали, волонтерам, які підтримували у Дніпрі. Я вдячна, що у моєму житті без дому зустрічаються тільки добрі люди». Не надякуються, що харківські волонтери все ж вивезли їхню Муру. А та вже нині на новому місці має нових друзів: підібраного на смітнику котика й собаку, який прибився. Чоловік працевлаштувався. Ненька підсобляє по дому. А Тетяна ледь не в цілодобовому режимі виготовляє своїх ляльок. І великих, і менших, і смішних, і серйозних. І традиційних, і шарж по фото. Їхня кількість давно сягнула півтори тисячі. Вони є чи не в кожному українському містечку й у багатьох закордонних. З початком повномасштабної війни все більший акцент робиться на українство. Особливе місце серед її творінь займає зв’язківиця, яка передала фразу про руський корабель. Чимало військових у пікселі замовляли магазини з військовою тематикою. Створила багато українок й українців. Вже років зо два виготовляє шаржі на замовлення по фото. Так майстерно відтворює будь-які образи в ляльках, вправно підбираючи статуру, стиль, зовнішність, усмішку, одяг… І найцікавіше: ескізів не робить, відтворює все з голови. Найперше, каже, робить рамку з численних картонних смужок, затим обшиває її мішковиною, лиш після цього приступає, як мовиться, до основної роботи. Тіла ляльок зроблені за технікою валяння. Буває таке, що багато часу йде на вишивку одягу. Надто, якщо це наш дідо-прадівський стиль.
Найбільша сидяча лялька тьотя Соня всілася у вітрині магазину в Італії. Вона – велика огрядна тітонька, 1,60 метра зростом, в розкішній білизні й в халатику. Україночка з варениками поїхала до Люксембургу. Вироби майстрині є також в Естонії та Польщі. Про кожен з безлічі персонажів жінка може розповідати годинами.
Тетяна Сітоленко проводить майстеркласи для дітей у місцевій бібліотеці – разом з дітьми роблять патріотичні магніти за технікою скульптурного текстилю і ляльки. Платні майстеркласи організовує на підтримку ЗСУ, для яких постійно донатить і почасти безкоштовно віддає на благодійні аукціони свої вироби.
Їй часто сниться дім, якого вже нема. «Бо й міста вже нема», – зітхає з невимовним болем. Сняться великий диван, на який так довго заощаджувала й фактично перед самою великою війною розмістила у своїй майстерні, на яку відвела одну з трьох кімнат квартири. А ще – сусідка, яка тривало підгодовувала усіх бездомних чотирилапих. Та й ще чимало доброго із майже півстолітнього щасливого життя.
Напрочуд позитивна, попри всі гартування війною, жінка мріє про власний будинок: «Так хочу, щоб моя мама, зболена хворобами й струджена нелегкою працею, ще встигла пожити у своєму домі». А ще пише гранти. Бо прагне відкрити кафе-майстерню, де вчитиме охочих робити диво-ляльки у техніці скульптурного текстилю. У цім закладі сотворені нею шедеври сидітимуть за столиками з відвідувачами й творитимуть особливу атмосферу. Але найбільше мріє справжня українка про Перемогу.
