«Наш татко вийде на зв’язок і скоро приїде, – шепотіла новонародженому сину в пологовому дружина Захисника. – Йому командування пообіцяло: одразу, як вийде з позицій, на кілька днів додому відпустити. Він ж бо так хоче тебе побачити, притиснути до грудей, взяти на руки. Я й відповідні довідки від лікарів діловоду підрозділу, як і вимагає процедура, поскидала». Перший документ, датований 20 листопадом 2024 року, про шпиталізацію перед плановим кесаревим розтином діловод лайкнув. Наступний, про народження 22 листопада Макара вагою 3 600 грамів й ростом 55 сантиметрів, залишив без реакції. Це насторожувало. Втім заспокоювало те, що коханий попередив, що з 17 по 22 буде не на зв’язку, бо виходять на позиції. Хоч і планував, що одразу додому, розуміли: ця подія може відтермінуватися, бо ж поки вийде, поки документи владнають, поки доїде…
Сповнене найщирішої надії чекання й паралельні звернення до відповідних відомств закінчилися фатальним сповіщенням: розвідник-гранатометник Віктор Штиркун зник безвісти за особливих обставин. «Може, пам’ять просто втратив від поранення, – хапатимуться за рятівну соломинку рідні, – або кінцівку і боїться стати тягарем. Та ми все одно знайдемо. Лише б тільки живий». Безрезультатно обдзвонивши лікарні, збагнули, що, певно, в полоні, оббивали всі установи і відомства, доєднувалися до всеможливих чатів, з юристами надсилали запити до ворожих колоній. 17 квітня 2025 року дружині зателефонує слідчий, скаже, що під час репатріації 28 березня, найімовірніше, повернули тіло Віктора. І хоч впізнають, бо фактично був цілий, при ньому був жетон з усіма даними й подружнім фото на звороті, обручка й інші особисті речі, з правом на віру в диво наполяжуть, що хоронитимуть й приймуть найстрашнішу в світі правду лиш після збігу ДНК. 26 липня цей збіг відбувся. А останнього дня цього місяця Герой знайшов вічний спочинок на кладовищі рідного Руданського Шаргородської територіальної громади Жмеринського району Вінницької області. До отчого дому єдиний син приїхав «на щиті».
Вам також може сподобатися
«Щоб завжди біля серця»
Вони познайомилися уже під час великої війни, восени 2023-го. У Хмельницькому. Віктор тут орендував квартиру, адже служив неподалік у Старокостянтинові. Марина ж жила у Чорноострівській громаді. Обоє зовсім юні – з 1998 року. Коли після тривалого спілкування в соцмережах вперше зустрілися, одразу збагнули, що створені одне для одного. Тож небавом закоханий юнак запропонував обраниці зустрічатися, а невдовзі й жити стали разом.
Закінчивши школу й здобувши фах електромонтера й слюсаря, здібний юнак подався на заробітки. Справжній чоловік хотів заробляти не копійки. А в жовтні 2019-го юнака призвали на строкову службу. Обіймав посаду стрільця-санітара роти охорони та оборони. Згодом підписав контракт та був відряджений у складі військової частини для проходження військової служби в Павлограді, а далі у Києві та Житомирі.
«У жовтні 2023 року коханий запропонував мені офіційно зустрічатися, – гортає ще такі щасливі миті книги спільного життя та, кого клята війна прирекла на вдовинство. – У грудні я їздила до нього в Київ. А 26 лютого, якраз на свій день народження, він повернувся з відрядження, і ми вже жили разом». Вона готова годинами переповідати найказковіші миті. Бо у них ще немає найнестерпнішого в світі болю. Про те, як знайомили одне одного з батьками, як ті прийняли невістку й зятя, як рідних, як дізналася, що вагітна, як ощасливлювала новиною Віктора, як важко виношувала дитину, бо підводили нирки, як постійно підтримував коханий, як ходили разом на УЗД, як він випередив вердикт лікаря, бо ж сам побачив на екрані, що в нього син, як обирали йому ім’я, як розписувалися й святкували весілля в невеличкому сімейному колі…
У листопаді 2024 року солдата Штиркуна перевели до іншої частини на посаду розвідника-гранатометника. Подружжя з’їхало з квартири й перебралося до Марининої матері. Чоловік зізнався тещі, що мусить їхати на передову. Дуже хвилювався за вагітну дружину. 5 листопада виїхав з Хмельницького. «Ти ж знаєш, як назвати сина», – обійняв дружину, коли та припускала, що ще може бути донечка. А на звороті жетона зафіксував спільну світлину. «Щоб завжди біля серця», – констатував.
«15 листопада підрозділ виїхав з Житомирської до Донецької області, – гортає героїчні сторінки найріднішого та, що так мало встигла побути дружиною. – 17 листопада він набрав мою маму і зізнався, що йдуть на позиції. Мені ж просто написав, що все добре, що любить нас з сином. А в ніч, коли виходив на позиції, я не розуміла, чому мені сняться якісь жахи, нібито орки підходять впритул до будинку, щоб нас розстріляти. Та й в моєї мами зовсім не задавався день. Це вже потім стало зрозуміло: небо подавало знак».
…Макару так і не судилося відчути міцні татусеві обійми. Нині йому рік і п’ять місяців. Він уже ходить, лепече, каже «мама» й пробує вимовляти «та-та». А татусь усміхається до нього зі світлини і з неба.
«9 квітня у рідному селі Віктора було відкриття меморіального комплексу, – розповідає Марина. – А Макар все не міг всидіти на місці. І як тільки зняли прапор, все водив бабусю і мене до світлин на холодному граніті. Бо звідти на нього дивився татусь».
Неспростовно важка ціна нашої Перемоги: обірване на світанку життя, осиротілі батьки, яким ніколи не відболить втрата єдиного сина, розбите серце і життя коханої, сиротою зростатиме син, якому, як повітря, не вистачатиме батькових ласки, слова, підтримки, тепла. Віктор Штиркун не дожив, не долюбив, не домріяв. Йому тепер назавжди 26.
