Минає четвертий рік, як родина чекає на повернення зниклого безвісти воїна Олексія Кондратюка з Теофіпольщини, що на Поділлі. Він став на захист країни в перші дні повномасштабного вторгнення. Спершу служив у теробороні, а згодом поїхав на фронт у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Зник безвісти Захисник у грудні 2022 року.
Попри те, що відтоді про Олексія не було жодної звістки, його рідні продовжують вірити в краще й робити все можливе, щоб побачити його знову. Живим. Вдома чекають дружина Леся та донька Вікторія Кондратюки. Їх підтримує Тетяна, сестра Лесі.
Вам також може сподобатися
Вирішив стати на захист країни у свій день народження
У цивільному житті Олексій Кондратюк працював на швейному виробництві в Хмельницькому. Згодом повернувся до Базалії, що на Теофіпольщині. Там вони разом із дружиною Лесею ростили доньку Вікторію і займалися домашнім господарством. «Олексій тихий, спокійний. Любив на риболовлю ходити. Це була його віддушина. А ще мріяв про власний тракторець, але так і не встиг цю мрію здійснити…» – розповідає Тетяна, сестра дружини Захисника.
За словами жінки, повномасштабне вторгнення розпочалося тоді, коли в Олексія був день народження. І він вирішив: має долучитись до війська, бо не може стояти осторонь. «Він сказав, що піде захищати свій народ, свою землю і свою родину. І його неможливо було зупинити. Він не служив в армії, але ніби внутрішньо вже знав, що має бути там. Зібрав наплічник і пішов у тероборону», – згадує Тетяна.
Херсон, Соледар і остання телефонна розмова…
У теробороні Теофіполя Олексій Кондратюк був недовго. Його відправили на полігон у Рівному, далі – Мукачево і служба в 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Разом із побратимами був на Херсонському напрямку, а згодом і в Соледарі, де постійно ворог йшов у наступ із супроводом авіації. Але як би не було важко, згадує Тетяна, він завжди телефонував рідним і заспокоював.
«Він завжди телефонував дуже коротко, інколи буквально на хвилину. Але постійно казав одне й те саме: усе добре, не хвилюйтеся. Він жодного разу не сказав, чи холодно, чи страшно, чи втомився. Завжди тримався так, ніби все під контролем. Одного разу він приїхав додому. Це саме перед тим, як його на Соледар відправили. Їм дали кілька днів відпустки, щоб побули з рідними. І в нього ще могло бути чотири вихідних. А він каже своїй дружині: «Я вже побув трішки. Є хлопці, які теж хочуть додому хоча б на пару днів. І я поїду туди, щоб вони мали змогу теж поїхати провідати свої сім’ї», – розповідає вона.
Останній дзвінок від Олексія був 24 грудня 2022 року з-під Соледару. «Він сказав, що тут трохи неспокійно, що зателефонує пізніше. І все. Більше зв’язку не було… Спочатку нам сказали, що він поранений. Ми вже готувалися їхати в госпіталь. А потім – що загинув. І вже вранці прийшло остаточне сповіщення: зник безвісти на околиці Соледару», – пригадує Тетяна.
Власні пошуки
Родина почала пошук. Переглядали всі можливі джерела – від офіційних списків полонених до ворожих телеграм-каналів. «Ми переглядали все. Кожне обличчя, кожне фото. Дивилися на взуття, на руки, на годинники, на дрібні деталі, бо могли впізнати хоч щось. Це було страшно, але інакше ми не могли. Ми просто продовжували шукати його», – каже Тетяна.
Одним із найважчих етапів, з її слів, стали перегляди каталогів із неопізнаними тілами. «Ми були там двічі. Це дуже страшно – дивитися на кожне тіло і намагатися впізнати. Я приходила додому і не могла там бути: виходила в парк, плакала, поверталася і знову хотіла вийти. Було таке відчуття, що ти не можеш це витримати і водночас не можеш від цього втекти», – каже вона.
Акції: відчуття, що ти не один
З часом до болю додалася і нова реальність – публічні акції родин зниклих безвісти. Тетяна розповідає, що дізналася про них випадково, побачивши відео у соціальних мережах, і зрозуміла, що хоче туди піти.
«До того ми були самі і не знали, куди рухатися, в кого питати, як діяти. Я написала організаторам, мене дуже тепло запросили прийти – і я наважилася. Коли я вперше прийшла на акцію з його прапором, я просто стояла і плакала. Було відчуття, що ти одна у всьому світі. Але потім до мене підійшли люди і мовчки обійняли. І я усвідомила: це місце, де тебе розуміють без слів», – каже Таня. Згодом до акцій приєдналися дружина Олексія та донька, і вони почали виходити регулярно – з прапором, з фотографією і з надією у душі.
Боротись за інших
«Ми почали приходити постійно. Спочатку я просто фотографувала і викладала в соцмережі, щоб люди бачили, що такі акції є, що є зниклі і їх шукають. Потім ми почали виходити не лише за Олексія – є родини, які не можуть прийти, хтось старенький, хтось хворіє. І ми зробили прапор із кількома бійцями, щоб стояти і за них теж, бо якщо не буде кому виходити – про них просто забудуть. Ми пишемо листи, звертаємося всюди, куди можна. Але відповідь одна – статус «безвісти зниклий». Це невизначеність, у якій немає кінця. І навіть якщо наш Олексій загинув, ми хочемо його повернути додому», – каже Тетяна.
З часом Таня почала проводити прямі трансляції з акцій, щоб їх могли бачити ті, хто не має змоги бути поруч. «Я почала включати прямі ефіри, бо є люди, які не можуть приїхати. Вони чекають ці трансляції, щоб побачити все в той момент, почути, як це відбувається, відчути, що вони не самі. Але разом із цим з’явилася і небезпека – мої відео почали брати, вирізати фрагменти, накладати чужу музику, тексти. Було навіть таке, що виглядало, ніби я говорю зовсім інші речі. Це було дуже лячно», – згадує вона.
Після цього Таня звернулася по пораду до фахівців і почала захищати свої ефіри. «Нам пояснили, що це інформаційна війна, що вони будуть це робити і далі – сьогодні зі мною, завтра з кимось іншим. Порадили блокувати, ставити модераторів і просто не зупинятися. І ми вирішили, що будемо продовжувати, незважаючи ні на що», – каже вона.
Олексій Кондратюк досі офіційно вважається зниклим безвісти. Але для своєї родини він не зник. Він просто не повернувся з війни, яка забрала його у грудні 2022 року під Соледаром, залишивши після себе тишу, очікування і надію.
Катерина КОРНІЙЧУК.
