Їхнє кохання почалося ще зі школи. З довгим русявим волоссям, блакитними очима та стрункою поставою вона подобалася чи не всім хлопцям зі свого класу, та й не тільки. Проте Петро підкорив її серце не лише хвилястим чубом, але й непосидючою натурою та яскравою спокусливою харизмою.
Душа компанії – так кажуть про людей, яким був Петро. Вмів і організувати, і запросити, і накрити, і розвеселити. Красуню Галину невдовзі після випускного він привів до себе додому як невістку. А через рік вже бавили первістка Михайлика. На третю весну лелека знову завітав до молодої родини – приніс Іванка. На той час подружжя вже переїхало у свою хату – простору, світлу, велику.
Вам також може сподобатися
Що роботящі мав Петро руки – про те все село знало. До діда й батька – трударів – вдався. За що не візьметься – все в руках горить. Сам і дошки на дах розпиляв, крокви поробив, рами на вікна підігнав і вставив. Та й підлога, стіни, ремонт – все майже сам ладнав. І на подвір’ї Петро пристарався: хлів, літню кухню, лазню з дровітнею, майстерню… Синам гойдалку в садку змайстрував, дружині купував мало не все, що не попросить. Чоловік вдома встигав господарювати, та й на роботі хвалили: треба – на комбайні урожай збирає, треба – трактором поле оре… Та у всій цій ідилії був лише один малесенький ґандж – своєю безмірною любов’ю Петро охоче ділився і з іншими жінками.
Спершу Галинка навіть не підозрювала те. Настільки чоловік постійно був зайнятий і вдома, і на роботі, що молода дружина навіть подумати не могла, що таке можливо. Коли б встигав? Та якось «добрі люди» натякнули. Сини тоді вже школярами були.
Здавалося, після гучної сварки із биттям посуду Петро вперше мусив їхати до батьків з речами. Ті не дуже охоче прийняли сина, бо в невістці з онуками душі не чули. Але ж син є син… Галя сама тягнула господарство, наймала людей, щоб дрова на зиму покололи. Дітей гляділа, допізна уроки з ними робила.
Так пройшов майже рік. За цей час ой не раз Петро благав дружину про прощення. І якось навесні, коли вчергове прийшов на рідне подвір’я, приніс величезний букет тюльпанів, дружина не витримала – прийняла. Наче й не розлучалися: знову разом у клопотах, обоє – на батьківські збори, затим і випускний старшого сина відсвяткували. Старі батьки натішитися не могли, що знову лад в родині запанував. Аж тут – як грім серед ясного неба – Петро після відрядження лишився в місті. Спокусився на чергові гарні оченята…
Коли навідувався в село, соромно було Галині в очі дивитися. Минав десятою дорогою подвір’я. З синами хотів родичатися – не пробачили образ, які мамі завдав.
Йшли роки. Діти виросли, створили власні сім’ї, роз’їхалися хто куди. Батьки у вічність відійшли. То на одних похоронах, то на інших Галя з Петром мовчки стояли віддалік. Жінка вже змирилася. Звикла сама всьому раду давати, хоч як важко не було і на серці, і рукам… Петро після другого демаршу мав ще кількох коханок. Але коли хвороби почали дошкуляти, і блондинкам, і брюнеткам підстаркуватий ловелас вже не був таким бажаним. Тож віку доживати чоловік повернувся в порожню батьківську хату. Але важко самому жити. І варити, і прибирати треба, щось на городі та в саду виростити… Ще й спину нема кому натерти, компрес поставити…
– Галинко, чуєш. Я теє, знову до тебе прийшов. Може, спробуємо разом, як колись… – гукнув якоїсь осінньої днини до дружини, з якою так і не розлучився офіційно.
Галина вже хотіла прогнати з подвір’я, та як побачила його скупу сльозу, що стікала поволі неголеною щокою, зазирнула у такі знайомі очі, які колись і кохала, і проклинала, та… пробачила. Можливо, зради і вбили їхнє кохання, проте колись вони були й щасливими.
