Вона знайшла його сама, невтомно гортаючи всеможливі ресурси, хапаючись за найхиткіші соломинки. Об’їздила всі причетні відомства й установи, коли з’ясувала, що в полоні. Не могла ні їсти, ні спати, ні дихати. Молилася. Вірила. Чекала. Щоразу беручи участь в акціях. Їздячи на обміни, по крупинці збирала інформацію від звільнених співкамерників. Сповнювалася надією й стверджувалася вірою: з ним, морально і фізично стійким і незламним, точно нічого не станеться. Як же втішилася, коли напередодні 2023 року прочитала, щоправда в орківських чатах, що коханий є в списках на обмін. Наготувала й наморозила його улюблених голубців, котлет, інших смаколиків, накупувала нового одягу. І мільйони разів уявляла найзаповітнішу у світі зустріч, коли вона примчить на обмін. Куди скажуть поїде… Як довго потім, зовсім виснажена болем втрати, доводила (з адвокатами, юристами, журналістами, дійшовши до офісу Президента), що не відповідає дійсності ні вороже, ні перше українське заключення про смерть. Бо її чоловік не помер (чи то від пневмонії, чи від туберкульозу), а загинув (!), захищаючи батьківщину: його закатували у полоні. Бо до останнього подиху зносячи нестерпне, залишився вірним Україні. Коли приїхала на впізнання – вжахнулася: замість її дужого кремезного 47-річного чоловіка, що важив 110 кілограмів і мав метр вісімдесят зросту, лежав 90-річний дідусь, обтягнутий шкірою, який, за твердженням патологоанатома, не дотягував й до 50 кілограмів, увесь синій, побитий, спечений, пошрамований, без нігтів на вказівних пальцях й зі зламаним носом, з дистрофією всіх органів і систем…
Волинянин Олександр Грицюк загинув у СІЗО-2 Смоленської Вязьми 16 листопада 2023 року. Вічний спочинок у рідних Ківерцях знайшов 22 лютого 2024-го.
Вам також може сподобатися
Опустіла земля
Оксана Грицюк ладна розповідати про свого чоловіка годинами. Коли пам’ять гортає сторінки сімейних розмірених буднів, вицвілі від сліз очі сповнюються щасливим блиском. І знову стає не порожньо, адже так страшно без нього опустіла земля.
Олександр з братом Віктором – двійнята, народилися у Рудниках, в родині, де вже підростало четверо дітей. По закінченні школи здобув фах будівельника. Строкову службу ніс у Горлівці на Донеччині. Маючи золоті руки й голову, майстровитий будівельник гарував по закордоннях. У Ківерцях, в одному з магазинів якого торгувала Оксана, чоловік придбав будинок. Якось зайшов в той магазин… Зробив обраниці пропозицію у новорічну ніч, після нетривких зустрічей. Були уже не зовсім юні, тож добре розбиралися і в почуттях, і в людях. У неї зростала донечка. У нього – син, з яким ніколи не поривав стосунків.
«Саша був дуже-дуже добрим, – ділиться Оксана. – Дуже добре ставився і до своїх, і до моїх батьків, до всіх рідних, друзів, знайомих. Завжди прагнув усім-усім допомагати, почасти навіть шкодячи собі. Найгірший настрій примудрявся своїм заразним сміхом врятувати. Бо був неймовірним дотепником, веселуном, жартуном. А що вже усе вмів робити, то й не передати. Все в хаті й біля неї його вмілими руками зроблено».
…За кільканадцять років, так само в новорічну ніч, син зізнався батькові, що має кохану, що планують одружитися. Олександр втішився… Розписалися діти, коли батько вже був у полоні. Про народження першого онука він ще встигне дізнатися у тому пеклі. З листа дружини. Заплаче. Похвалиться співкамерникам. А ті віддадуть йому всі свою пайкову кашу… З’яві на світ ще двох внучаток вже радітиме з неба.
«Я можу не повернутись»
За кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Олександра викликали у військкомат. Проте тоді сказали чекати. «Оксано, я вже їду. Відправляють», – набрав дружину березневого дня. Кричала, плакала, вмовляла. «Не нервуй мене. Хто як не я?» – відрізав. Після тритижневих навчань, наприкінці березня механік-водій механізованого батальйону 110 бригади імені Марка Безручка з побратимами вже був на Донеччині. З таким болем розповідав дружині, що тамтешні зустрічають їх з осудом і прокльонами, бо дуже чекають руського міра.
«9 квітня близько сьомої вечора чоловік зателефонував, – пригадує кохана. – Говорив довго. Вперше в житті у нього був надміру стривожений голос. Коли я розплакалася на його «можу не повернутися», заспокоїв. Сказав, що просто ідуть на позиції і що сім діб буде не зв’язку. За кілька хвилин я знову його набрала: як повітря бракувало голосу. Тільки телефон уже мовчав. Якби ж я знала, що розмова та остання. Я б стільки ще всього сказала». Того дня Олександр набрав майже усіх рідних.
Вона набирала. Вперто і настирливо. Годину за годиною. День за днем. Спершу йшли гудки, згодом оператор вторив, що абонент поза зоною досяжності. 17 квітня містом почали ширитися чутки, що Олександр Грицюк загинув. 18-го, в понеділок, побігла до військкомату. Там, кудись нібито додзвонившись, запевнили, що все добре. Пообіцяли набрати ввечері. Та ввечері Оксана вже сама знайшла виставлене орками відео полонених, серед яких був і її чоловік з перебинтованою головою. За місяць на ще одному відео побачила, як Саші перев’язують голову. Частина після сповіщення про зникнення безвісти поінформувала, що Олександр потрапив у полон під час виконання бойового завдання в районі Новобахмутівки. А у вересні статус полоненого підтвердив Червоний Хрест.
Як же зраділа Оксана, коли передали лист від чоловіка. Хоч розуміла, що написано під диктовку, бо ніколи в житті не спілкувався російською, рідний почерк грів душу: «Здравствуй, моя супруга. Нахожусь в Российской Федерации (оці два слова були виведені чужою рукою). Был ранен. Кормят, одевают, обувают. Условия моего содержания хорошие. Жду обмена и скорейшего возвращения домой». Як втішилася, що може писати йому у відповідь. В одному за одним листах з достатніми інтервалами описувала все, що відбувається вдома, в родині. І тільки потім, пазлуючи розповіді співкамерників, дізнається: всі листи принесли разом. «Хлопці, – мовив, плачучи, – у мене внук. Я – дід». Він цілував ті листи і плакав. Припадав до них, як до цілющого джерела. А осатанілі орки, вірніше, власне сатана у плоті, за це карали: витягували з камери й били до втрати свідомості. А він, ледь прийшовши до тями, знову міцно притискав до серця найдорожчу реліквію. Допоки їх зухвало не відібрали.
«Вижити можна»
У лютому 2023-го рідні остаточно впевнилися, що найрідніший живий. Їх розшукав звільнений з полону Олександрів співкамерник Влад Арнаут. Він, виявляється, товаришує із сином Грицюкових родичів з Харківського Золучева. «Влад розповів, що в Саші шрам на голові і він дуже погано чує, – попри титанічні зусилля, Оксані не вдається втамувати пекучі сльози. – Але запевнив, що вижити можна, сяк-так годують, раз на два тижні лазня…» Тільки згодом, дізнавшись, що побратима повернули на щиті, Влад розповість правду, якою боявся травмувати тоді.
Виснажливі чекання й ревні молитви обернулися аж двома радісними звістками, що суттєво підсилили віру в якнайшвидшу зустріч. В грудні того ж 2023-го орківські сайти оприлюднили списки на обмін. А майже в саме передноворіччя представники уповноваженого президента з прав людини Дмитра Лубінця втішили Оксану, що може передати йому листа й фото. А ще попросили розміри одягу й взуття. Хоч дружина поривалася все придбати сама, наполягли, що впораються. Втішено виводили найзаповідніші слова, роздруковували фото. (А його серце, з’ясується згодом, тоді уже не билося).
3 січня 2024-го на одному з обмінів, на які їздила постійно, вдалося побачитися зі співкамерником. Едуард Сова розповів, що деякий час вони були в одній камері, у вересні Олександра перевели. Констатував, що вихудлий…
«Я ніколи й на пів секунди не припустила, – змахує підступну сльозу зі сповнених болем очей, – що Саша може не повернутися. Він дуже сильний: і морально, і фізично. Лиш раз мене опанував тваринний страх, коли під час зум-конференції голова однієї з громадський організацій прохопилася, що у Вязьмі є колонія, з якої не виходять живими, що там хлопці гниють заживо і їх дуже катують. Але гнала від себе заціпеніння від тих слів. А потім коханий мені наснився: гарний такий, як завжди, але поряд із жінкою з чорною, як смола, косою й сказав, що до мене більше не повернеться. «Певно, іншу собі знайде», – припустила у розмові з подругою. А воно зовсім не те трактування мало, виявляється».
«Ви не туди телефонуєте»
24 січня 2024 року Оксана їхала до мами в село автобусом. «Ваш чоловік зниклий безвісти? – запитала невідома додзвонювачка. – Його тіло повернули в Україну під час репатріації». «Ви не туди телефонуєте», – запевнила. «Чекайте, не кидайте слухавку», – й описала особливі прикмети. Згодом фото тіла з татуюванням кинули брату… Бюрократичні тяжби змусили Захисника ще місяць чекати у морзі повернення додому… Проте, завдяки в тому числі і Оксані Грицюк, відповідні зміни до українського законодавства щодо загиблих в полоні уже внесені.
Так може тільки сатана
Крихту за крихтою рідні збирали розповіді-спомини, що відтворюють найжорстокіший фільм жахів. «Того дня був страшенний обстріл, – вкотре перемотує кадр за кадром таки сильна жінка, – орки крили градами, як могли. Наші на льоту заховалися у широку трубу неподалік залізної дороги. А один вперся, що не сидітиме тут. Його, звісно, вбили, а решту полонили. «Саша був сміливим, – написав один із побратимів, – ми з ним перші заступили на позицію. Були страшні обстріли. Нам навіть не давали голови підняти, але в його очах страху не було і погляд давав мені ще більше впевненості. Після того як прийшли з позиції, нас оточили, закидали гранатами, труба в той час здавалася пеклом. Пробували виходити, але вже не могли, були ранені, контужені. Виходу не було: або в трубі залишитись назавжди, або полон…» Всіх розподілили по різних колоніях. Але спершу всі були в Оленівці. Спали на крижаному цементі. Один з побратимів, маленький такий, дрібненький, розповів, що лягав між моїм Сашею і ще одним, таким же за статурою, щоб не задубіти. Там Сашкові вдалося сховати в кишеню бушлату окраєць хліба. І він по крихті розділив його між побратимами». У Вязьмі ж били страшно. Нерідко траплялися випадки, що вбивали при «прийомці». Знущалися, як могли. Закривали в карцер, де не було нічого, суцільний бетон, на якому змушували стояти з піднятими руками по 16 годин. Якщо непритомнів, підіймали, відливали й заставляли продовжувати. «Саша впертий, – веде далі дружина, – ніколи не продасться, як мовиться, за п’ять копійок. Тож відмовлявся говорити російською, вчити їхні вірші, за що ще дуже «получав», але не прогинався. Вони ж взяли за ціль таки зламати «впертого бандерівця», раз-по-раз озвучуючи, що таких, як він, треба по шматочках різати. Обливали водою, залишали в мокрому одязі й відкривали вікна… Їсти давали по кілька ложок синьої юшки на капустяному листку й пісної каші… Хто провинився – залишався без їжі. Якось на паску з в’язнів знущалися, чи хочуть святкової їди, і принесли залишки собачих об’їдків, щедро домішавши туди шерсті…
Едуард Сова ще у вересні Сашу бачив. Що сталося, що 16 листопада його вже не стало? Хтозна. Не змогли зламати. Але у своїх недолугих папірцях написали чимало легенд: і про пневмонію, й про те, що помер у лікарні. Лікували, уявляєте? Так лікували, що шрами-опіки від електрошокеру по всьому тілу, всенький синій і в крові, зі зламаним носом, з вирваними нігтями, скелет, обтягнутий шкірою…»
Гартує доля
У Оксани, що ніяк не може оговтатися від фатальної втрати, бо немає у світі такої сили, перейшла у засвіти ще й ненька. Тож нині жінка переїхала до отчої хати, бо доглядає з дитинства хвору сестру. Живе. Вірніше, дихає. Бо мусить. «Ото, – зізнається, – буває, вийду з домівки – таке сонечко. Здавалося б, чого не радіти життю. Згадую, що Сашка нема – нічого не хочу. Просто підчікую на цьому світі зустрічі з ним».
