Його вустами дуже промовисто говорить історія. Бо ж судилося пережити й голодомор, й колективізацію, й Другу світову, й важке повоєння…
Петро Іваніцький з віньковецьких Говорів цьогорічного 5 травня відзначив столітній ювілей. Вітали ювіляра не лише велика рідня, а й керівництво громади. Він з радістю й гордістю фотографувався з короваєм із цифрою 100 у руках.
Вам також може сподобатися
Утім, який направду шлях довелося здолати до солідної цієї циферки на запашному хлібові, скільки разів падав і піднімавсь, скільки закусував губи чи стискав кулаки від болю, розпачу чи втрат, скільки сліз радості щемно скрапували з очей при найщасливіших митях у житті, знають лише він і Всевишній.
Петро Іванович народився століття тому у звичайній сільській працьовитій родині. Разом зі ще двома братиками й трьома сестричками допомагали батькам поратися біля землі й господарства. «1933 рік видався важким, – гортає книгу зболеного-прожитого Петро Іванович. – Нас у батьків шестеро. Добре, що хоч корівка була. Ми то мусили молоко здавати, але дещицю зоставляли. А ще збирали лободу і бурячиння, щоб вижити». Пригадує дідусь, як підчікували одне одного, надто взимку, щоб по черзі виходити з хати чи то в школу, чи до лісу за дровами – колоші були одні на всіх. Він закінчив п’ять класів.
Із розповіді дитини війни з найточнішою деталізацією можна знімати фільм про період господарювання німців у селі. Просто відболіти так і не змогло. І як у 1941-му вони зайшли в село. І як він підлітком знайшов запал від гранати й, не знаючи що то, планував з тої дивини мундштук змайструвати. А потім потягнув за кільце. Коли на вибух прибіг батько, сказав, що той долинув з лісу, тримаючи затерплу руку. Вчасно кинув, тому вцілів. Як піймав у полі коня й, замастивши в болото, сховав у хліві. Як на етап до німецького полону забрали брата, а він утік. Щоб зманіпулювати, закрили у клубі сестричку Ганку, в якої якраз мале дитя вродилося, й пообіцяли: прийде Петро – її відпустять. Спекла йому мама пирога з вишнями (ті так рясно тоді зародили), й подався з дому сестру визволяти, запевнивши рідних, що втече. «Тож уб’ють тоді», – голосила ненька. Таки примудрився втекти і вижити. Довезли до дунаєвецьких Міцівців. Туди поступово звозили всіх «відловлених», допоки до повного вагону назбирають. Коли вже почали як овець виводити із приміщення, що фактично слугувало в’язницею, й транспортувати до райцентру, до залізниці, було повно озброєних поліцаїв, німчури, їхніх прихвоснів. «Хлопці, я тікатиму. Хто зі мною?» – перепитав таких ж, як сам. «Ти що? Уб’ють!» – відповіли.
А йому вдалося, минаючи колючий дріт й пекельне коло перешкод. Певно, мамині молитви й янгол-охоронець вберегли. Коли вже виповз з городу якоїсь бабусі, що нараяла прямувати в бік лісу, бо село кишить фашистами, почув за спиною кроки. Озирнувся. То був Яків Козар, такий же бранець із сусіднього села. Хлопці кілька днів долали нелегкий шлях додому: на дорогу не вийдеш, треба полями-стежинами, а місцевості не знають, інший ж бо район.
У 1944-му, після визволення району, юнака призвали до армійських лав. Після нетривкого навчання солдатів-піхотинців кинули на фронт. Герой нашої оповіді сміливо й відповідально виконував обов’язки кулеметника. «Спочатку ми воювали у Білостоку, – пригадує. – Ми з другом аж вдома з’ясували, що то Польща». У складі Другого Білоруського фронту Петро Іванович брав участь у визволенні Польщі та Білорусі. Не стерли роки з пам’яті ті пекельні будні війни, біль від втрати побратимів, постійний страх перед смертю, день, коли отримав поранення. «У мене куля через руку навиліт пройшла, – мовить по-чоловічому. – А от другий номер убило. Це був Стефко з Чернівецької області».
Відповідальному сміливому українцю, якому тоді вже присвоїли звання молодшого сержанта, старшина, який сформував від прифронтового шпиталю колону із 150 пролікованих бійців, аби вести на фронт, довірив бути його помічником. Утім далеко не зайшли. «Хлопці! – почули найрадісніше: – Відбій! Війна закінчилася!» Як плакали вони тоді. Як обіймалися. Співали і сміялися.
По завершенні війни чоловік ще кілька років служив в Білорусі й німецькому Бресті. Повернувшись до рідного села, чоловік з золотими руками, що вмів все зробити, відремонтувати, важко спинався на ноги у лихі повоєнні. Проте з коханою дружиною Євгенією Степанівною і побут облаштовували, й хату будували, й дітей виховували. У 1953-му лелека подарував Андрія, а в 1960-му Наталію. Чоловік трудився в колгоспі, й біля коней, й у будівельній бригаді, й охоронцем. Дружина займалася дітьми і господарством.
Євгенія Степанівна й Іван Петрович з сином Андрієм
Пошрамував батьківське серце найпекучіший біль – пішов у засвіти син Андрій. Чотири роки тому відтоптала ряст і кохана дружина. Петро Іванович живе сам. Донька з сім’єю, щоправда, по сусідству. Тож завжди, як мовиться, підстрахують. Утім дідусь, попри поважний вік, ще, як мовиться, на ура, справляється сам. І обходить себе, й зодягається, й бриється, ретельно стежачи за зовнішнім виглядом. «Оце першу весну тато по господарству не допомагає, – розповідає донька Наталія. – А минулої осені ще буряк біля нас на городі обчиняв. А так він дуже самостійний. Вносить до хати дрова, розпалює грубку. Допоки я принесу щось приготоване, то він вже й бараболь спече і з квашеною капустою чи огірками з помідорами поснідає. Щоднини до нас приходить. Щось радить, підказує.. Як всі старші, хоче, щоб його слухали. Раз на тиждень йде в центр села, до магазину. Там двох друзів має, молодших, щоправда, бо такого віку він один».
Найбільшою втіхою для дідуся є шестеро онуків й тринадцятеро правнуків, яких завжди виглядає у гості. Найбільшим смутком – гірке неусвідомлення: як нащадки того, з ким їли з одного казанка в окопі, так підло й нахабно вдерлися в Україну.
А загалом хочу зізнатися: розмова з Петром Івановичем та його донькою Наталею Петрівною зарядила позитивом. Бо таки напрочуд – дуже добрі й порядні люди. Тож з роси й води Вам, шановний ювіляре! Нехай не втомлюється календар Вашого віку перекидати свої листочки.
