Брати – старший Олексій і молодший Сергій – народилися на Сумщині з різницею в один рік. І завжди були підтримкою один для одного. «Наші діти були дуже дружними, – каже мама Любов Приходько. – Разом гралися, разом вчилися, виручали, допомагали. Любили футбол та обожнювали риболовлю».
Ще більше хлопців-підлітків згуртувало спільне горе: у 2005 році помер тато. Тоді вони стали потужною підтримкою для своєї неньки.
За словами матері, після школи сини закінчили Глухівське професійно-технічне училище. Сергійко отримав кілька спеціальностей: маляра, штукатура, плиточника-облицювальника, газоелектрозварювальника, столяра, пічника. Словом, мав золоті руки. Вдома поробив усі ремонти, бурив людям свердловини на воду (і не лише на Сумщині), їздив на заробітки, щоб заробити копійку. Хотів побудувати будинок для своєї сім’ї.
Сергій одружився у 2016 році. Через три роки у подружжя народилася донечка Єлизавета. Тож створити власне сімейне вогнище було чоловіковою найзаповітнішою мрією. І в 2020 році почав її реалізовувати.
«Восени 2022 року вони переїхали у свій будинок, який син побудував сам. Сам зробив ремонт, все підготував для життя. А 1 грудня вже доєднався до лав Національної гвардії України», – каже Любов Василівна.
Мама розповіла, що до січня наступного року Сергій проходив вишкіл у Шостці, а в червні потрапив до Слов’янська на Донеччину. Служив гранатометником. Мав позивний «Змій».
«Коли отримав коротку відпустку, Сергій водив дружину та донечку в кафе, дарував дарунки. Казав: «Я б усе зробив, аби мої дівчата були щасливими. Нічого не боюся. Лише тривожить, щоб донечка мене не забула», – пригадує слова сина мама.
На фото: Сергій Сергієнко так і не встиг здійснити свою мрію – відкрити власну столярну майстерню та започаткувати бізнес зі зварювання металів. Фото з домашнього архіву.
11 липня Сергій зателефонував їй, дружині Яні, всім, кому зміг додзвонитися. «Мамусь, бережи себе», – попросив Любов Василівну. Повідомив, що вирушає на бойове завдання і чотири дні не буде на зв’язку…
На той час «Змій» перебував поблизу Кремінної на Луганщині. Як розповіли пізніше родині військові, ворог почав штурмувати їхні позиції. Місце, де був Сергій, рашисти закидали гранатами. Одна з них влучила в голову. Він загинув миттєво.
«12 липня нам зателефонував командир Сергія і сказав, що хлопці не виходять на зв’язок. Ніхто не знав, що з ними. Ми ще сподівалися, що він живий, що, можливо, в полоні… Відтоді минуло десять місяців – тривоги і надії. Офіційно нам повідомили, що наш Сергій значиться у списках зниклих безвісти», – знову переживає ті гіркі миті мама.
У серпні 2024 року відбувся черговий обмін тілами. «В Україну рашисти повернули мішки з останками наших бійців. Вони були підписані. Син носив на шиї металевий жетон із зазначенням прізвища, номера частини… Його не було. А після проведення експертизи ДНК мені повідомили, що є родинний збіг. Я запитувала, що це означає, чи не може бути помилки. Проте почула відповідь: «Якщо не хочете забирати тіло, ми віддамо в частину, там поховають…» – ділиться пережитим Любов Василівна.
Після проведення незалежної експертизи на вимогу рідних, врешті тіло бійця знайшло вічний спокій 18 травня 2024 року на Алеї Героїв у Глухові. Посмертно його відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
