Коли розпочалося повномасштабне вторгнення 19-річний уродженець Косівських Кобаків, що на Франківщині, Станіслав Клим якраз повернувся з-за кордону, де вже тривало трудився. Адже змалку привчений до праці: зі старшим братиком й молодшою сестричкою завжди підсобляли батькам поратися біля чималого господарства й заробляли копійчину власноруч виготовленою сувенірною продукцією. Попри запевняння батька, що кухня – справа виключно жіноча, свою мрію таки втілив: здобув фах кухара-кондитера. І вже з практики, яка розпочалася на другому курсі, впевнився, що не помилився. Майже рік трудився шеф-кухарем в одному зі знаних й багатоклієнтних закладів. Пробував себе на різних сезонах у власне Буковелі. Хоч ця справа неймовірно захоплювала й приносила непоганий прибуток, справжній мужчина, вирішив спробувати заробітчанського хліба.
Хлопець зустрів вдома новий, 2022, рік і повернувся до Польщі. Проте зовсім згодом знову змушений був вирушити до України, аби піти до лікарні. Адже після перенесеного в одинадцятому класі оперативного втручання активні фізичні навантаження були заборонені. Утім, де ви бачили легкі заробітки? Після 22 лютого залишати Україну категорично відмовився.
Вам також може сподобатися
Коли для проходження ВЛК повісткою викликали батька, юнак, хоч був звільнений від строкової служби за станом здоров’я, теж подався до військкомату. Йому навіть дозволили обрати дату відправлення. Обрав післявеликодній вівторок, бо знав, тоді призовників доєднають до десантників-штурмовиків. «Дитино, там війна! Там вбивають! А тобі іще жити і жити», – завернув один з офіцерів 95 бригади. Але за тиждень наполегливий, змалку залюблений у спорт, хлопчина вже був на полігоні. В складі зенітно-ракетно-артилерійського дивізіону 36 окремої бригади морської піхоти оборонець гнав ворога з Донеччини, Запоріжчини, тримали оборону Миколаєва… Непоборне бажання боронити рідну землю не спиняли ні страх, ні втрати, ні небезпека, ні труднощі. Лиш здоров’я підступно підводило. Тож почасти воєнні будні переривалися операціями, лікуваннями, крапельницями, реабілітаціями. В плюс до всього ще й травмував коліно. Тож органів для хірургічних втручань додалось.
«Я був на Донеччині, коли познайомився через соцмережі з дівчиною, яка виявилася ще й моєю землячкою, – ділиться спогадами Станіслав. – Уявляєте, вона з села, що за 20 кілометрів від мого, на базарі якого я частенько продавав сувеніри. Переписка показала, наскільки схожі ми одне на одного, наскільки доповнюємо. А коли в першу офіційну відпустку у березні 2023 року вона мене зустріла з потяга й обійняла, серце одразу сказало, що це моя доля назавжди».
Того дня Станіслав з на рік молодшою Любов’ю говорили-гуляли до вечора. Тож з Франківська до Коломиї, замість приїхати першим автобусом, прибув останнім. Десять днів злетіли, як мить. Ох і намотав ж він батьковим Жигулем кілометражу, щоб тільки бачитись з коханою. Бо вже, як повітря, бракувало її голосу, усмішки, дотику.
«Я повертався на фронт, тоді стояли на обороні Дніпра, – гортає вже спільні сторінки закоханий, – і розумів, що може вже й не бути зустрічей, дуже боявся приректи свою Любу на переживання».
19 червня на свій день народження Стас отримав подарунок від обраниці. Небавом травма коліна і порвані зв’язки на руці, так би мовити, спровокували кількаденну відпустку. Зв’язався з майбутньою тещою, аби дізнатися розмір колечка. Сюрприз й пропозиція вдались на славу.
Хотіли розписатися на день закоханих, утім записали на через місяць після цього свята…
Війна. Молитви. Чекання. Щозмоги зв’язування по телефону. Зовсім ж бо юні, надмірно закохані. Хіба ж здатна смерть, рясно сіяна орком, руйнувати найщиріші почуття.
Хвилювання за судженого свою лиху справу зробили: перша вагітність обірвалася фатально. «Я картав себе за це і звинувачував, – зізнається Захисник, – розумів, що мушу бути поруч».
Через проблеми зі здоров’ям військового спочатку перевели в інший підрозділ, визнавши непридатним для морської піхоти, а згодом, у 2025-му, й зовсім, як кажуть, у народі, зі служби списали. Хлопець важко переніс розлуку з армією. Не приховує, що дошкуляють докори сумління, і почасти (в чім у жодному випадку не правий) з’їдає себе, що він живий, а багатьох немає. Попри зовсім юний вік Стас віддав захисту Вітчизни три з половиною роки. Зовсім мужній і, здавалося б, непохитний, він щиро зізнається, що понад усе мріє, аби ця клята війна, що принесла стільки лиха, виявилася лише сном. Порожнім безглуздим сном. Але реалії, зітхає, інші.
2 вересня 2025 року Всевишній подарував щасливому подружжю донечку Терезу. Пологи були партнерськими. «Все у нас вперше, – жартує, – то ж до наступного разу підготуємося ліпше. Бо другим має неодмінно бути хлопчик. Якщо ж дівчинка, старатимемось далі, аж поки не народиться наслідник».
У жовтні подружжя Климів не лише похрестило донечку, а й взяло шлюб. Нині вони розвивають своє затишне сімейне гніздечко у Рибному, що на Косівщині. Що ж, хай все у них буде добре. Нехай під Переможним вкраїнським небом доживуть у парі до бурштинового весілля, гордячись величезною когортою дітей, онуків, правнуків.
