Сонячними промінчиками крізь вікно і прозору тюль літечко проникло у кімнату й наповнило її світлом і теплом. Олена Сидорівна за звичкою прокинулася рано, але вирішила трішки поніжитися у ліжку – вона вже двадцять років на заслуженому відпочинку, тож може собі це дозволити. За вікном у садку щебетали ранні пташки, вулиця поступово наповнювалася шумом.
Чашка кави зранку – обов’язковий елемент усталеного розпорядку Олени Сидорівни. Причому цю процедуру вона виконувала витончено, з великим задоволенням і насолодою. Правда, донька завжди дорікала матері, щоб вона не робила цього в її віці. Олена Сидорівна сама все добре знає, але їй важливий не напій, а ритуал. Вона злегка підфарбовувала губи, одягала легку ситцеву сукню з паском, широкий білий капелюшок, брала чашку кави й вирушала в альтанку. Природна благодать і приємний аромат тонізуючого напою спонукали до роздумів, спогадів. Останнім часом це стало улюбленим заняттям жінки. Вона ледь пригубила каву, і спогади перенесли її у дитинство…
Вам також може сподобатися
Олена змалку мріяла бути лікарем, але не вступила до медичного інституту. Дівчині запропонували роботу вожатої в місцевій школі, й вона погодилася. Думала: «Підготуюсь добре до екзаменів і нарік знову вступатиму в медичний». Але через рік директор школи порадив Олені подавати документи в педагогічний інститут:
– У тебе гарно виходить, і діти тебе люблять…
Ковток кави освіжив пам’ять, і жінка з приємністю згадала студентські роки, навчання в інституті… Як давно це було! Закінчивши природничо-географічний факультет, викладала географію і біологію в школі. Добре запам’яталися щорічні урочистості на перше вересня: духовий оркестр, пісні про вчителів, відзначення учнів, які мали високі досягнення з різних предметів… Як святково все це відбувалося! Ці щасливі миті, щемливі спогади закарбувалися в пам’яті Олени Сидорівни на все життя.
Молода вчителька мала ґрунтовні знання, вміло викладала свої предмети, але найголовніше – вона щиро любила дітей і всіляко намагалася виховати їх добрими, порядними людьми. Олена Сидорівна проводила з учнями різні конкурси, вікторини, організовувала для них туристичні походи та інші цікаві заходи. Вона весь час була класним керівником і за 42 роки своєї педагогічної діяльності опікувала і випустила сім класів. Через її руки пройшли сотні дітей. З роками Олена Сидорівна вже навчала тих учнів, батьки яких теж були її вихованцями. Нині всі вони порозліталися по світу, хотілося б дізнатися, як склалася доля у кожного…
Птицями відлетіли у вирій ті незабутні роки, й у пам’яті залишилися лише дорогі серцю спогади. Олена Сидорівна обняла пальцями чашку кави, піднесла її до рота і чомусь подумала про свого чоловіка Петра. Красень був, добрий, роботящий… Вона кохала його, двох доньок разом виховали. На жаль, Петро рано покинув білий світ, і ось уже двадцять вісім років вона вдова… Старша донька втілила в життя її мрію дитинства й стала лікарем. Разом із чоловіком і сином вони мешкають у сусідній області і раз чи двічі на рік навідують свою матусю і бабусю. Олена Сидорівна хазяйнує з молодшою донькою, особисте життя якої поки що не склалося.
Жінка неквапливо допила каву й кинула погляд за паркан. На їхній вулиці за кількасот метрів розміщена школа. Учні з ранцями по одному, по два, а то і юрбою тягнулися до навчального закладу. Незабаром малиновий дзвінок покличе їх на перший урок. Олена Сидорівна споглядала на школяриків, милувалася їхніми бантиками і кісками, й легка щира усмішка не сходила з її вуст, а змружені, зволожені очі дивились в синю даль…
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
