Ірина Ковальчук народила доньку о шостій ранку в підвалі обласного пологового будинку, під звук сирени, яка того дня чомусь не змовкала довше, ніж завжди. «Лікарка тримала мою руку і рахувала разом зі мною перейми, а я думала не про біль, а про те, чи чує Андрій десь там, на псковській дорозі, як ми тут із нею змагаємось за життя», – згадує 27-річна вчителька молодших класів з Житомирщини.
Її чоловік, сорокарічний Андрій, на той момент три доби не виходив на зв’язок. Останнє повідомлення, яке він встиг надіслати дружині, було коротким: «Тримайся, я теж тримаюся». Ірина носила той телефон із собою навіть у пологовій залі – поклала його на столик поруч, наче він міг стати ще одним свідком народження їхньої доньки.
Вам також може сподобатися
Ім’я для майбутньої дитини подружжя обирало ще взимку, коли Ірина тільки дізналася про вагітність. «Ми жартома перебирали варіанти, і Андрій якось сказав: якщо буде дівчинка, назвемо Вікторією. Не тому, що модно, а тому, що я хочу щоранку вимовляти вголос те слово, заради якого стою на позиції», – розповідає чоловік, який до повномасштабного вторгнення працював інженером на меблевій фабриці.
Звістка про народження доньки дійшла до Андрія лише на п’яту добу, коли підрозділ нарешті вийшов на ротацію. «Мені передали телефон побратима, бо мій розрядився ще під час штурмового виходу. Я прочитав повідомлення тричі поспіль, а тоді сів просто в багнюку і заплакав – вперше за півтора року служби», – зізнається. Побратими розповідають, що того вечора він годину мовчки дивився на фото маленької доньки, а тоді написав на прикладі своєї гвинтівки її ім’я – маркером, дрібними літерами, щоб ніхто, крім нього, не здогадався, що це означає.
Психологи, які працюють із родинами військових, кажуть: народження дитини під час бойових дій – це один із найсильніших чинників, що тримає людину на позиції живою і вмотивованою. Коли є заради кого повертатися, з’являється додатковий, майже ірраціональний ресурс триматися там, де, здавалося б, триматися вже нічим.
Ірина каже, що перші тижні материнства пережила майже сама – мама допомагала з побутом, але найважчим було не фізичне виснаження, а постійне очікування дзвінка. «Я годувала доньку вночі і одним оком дивилась у телефон, чи не з’явиться там повідомлення. Якось зловила себе на думці, що заколисую її не піснею, а списком позивних – наче переліком імен усіх, хто має повернутися», – ділиться жінка.
Андрій побачив доньку лише через два з половиною місяці, коли отримав коротку відпустку. «Я боявся її взяти на руки – настільки звик до автомата й лопатки, що здавалося, ніби можу щось зламати. А вона просто вхопилася ручкою за мій палець і не відпускала. У ту мить я зрозумів, заради чого справді все це», – каже чоловік, у якого перед відпусткою двічі контузило побратимів, що стояли поруч.
Сьогодні маленькій Вікторії вже виповнилося пів року. Вона росте спокійною і майже ніколи не лякається гучних звуків – ніби ще в підвалі, під сирену, встигла звикнути, що гучне не завжди означає страшне. «Я дивлюся на неї і думаю: можливо, саме такі діти, народжені під сиренами й названі наперед, ще до того, як прийшла справжня перемога, і будуть тим поколінням, яке пронесе пам’ять про цю війну не як травму, а як історію про те, що ми вистояли», – розмірковує справжня українка.
Андрій продовжує служити. Фотографію доньки носить у нагрудній кишені разом із документами – там, де раніше носив фото батьків. «Коли важко, дивлюся на неї і згадую, що вдома є маленька Вікторія, яка чекає, коли тато навчить її їздити на велосипеді. І це якось миттєво розставляє все на свої місця – навіщо я тут і чому маю дожити», – констатує по-чоловічому скупо.
Таких історій в Україні за роки великої війни назбиралося вже незліченно багато – матерів, які народжують під обстрілами, і батьків, які дізнаються про це через побратимів на позиції. У кожній із них своя Вікторія, свій Богдан чи своя Мирослава – маленька людина, чиє ім’я стало для рідних тихою обіцянкою собі: ми обов’язково доживемо до того дня, коли слово «Перемога» перестане бути тільки іменем.
Хай кожна дитина, народжена в ці страшні й водночас по-своєму світлі роки, виросте у країні, де це ім’я нарешті збудеться не лише на папері свідоцтва про народження, а й у мирному небі над її головою.
