У дитинстві Олена часто уявляла себе вчителькою: збирала іграшки, ляльки та проводила для них уроки… Так і обрала вже у свідомому віці спеціальність – закінчила Сумський державний педагогічний університет. У 2015 році здобула кваліфікацію соціального педагога й практичного психолога. Трудовий шлях розпочала за фахом у Сумському центрі реабілітації для дітей та осіб з інвалідністю. Затим працювала психологом у дошкільному навчальному закладі, після працювала соціальною працівницею у ветеранському просторі і супроводжувала військових, ветеранів та членів їхніх родин у різних важливих питаннях.
«Доля привела мене і на державну службу – до відділу Міністерства у справах ветеранів України у Сумській області. А коли територіальні підрозділи Мінветеранів ліквідували, продовжила займатися напрямком ветеранської політики в обласних структурах, – розповіла Олена Вакуленко. – Оскільки часто спілкувалася з людьми, які брали участь у бойових діях, все частіше доводилося чути, що насувається щось недобре. Але не вірила, не хотіла навіть думати про таке».
Повномасштабне вторгнення жінка зустріла вдома. Тоді у неї, як і у багатьох українців, не вкладалося в голові: як це – бомбити міста, нападати на мирну країну… «До цього здавалося, що війна – це десь далеко. Але вже ввечері 24 лютого з балкона свого будинку я бачила, як рашистські танки їздять центром мого рідного міста. А потім почалися обстріли», – пригадує Олена.
У перші ж дні великої війни вона разом з іншими почала волонтерити. Робили запалювальні суміші, шукали медикаменти для Захисників, мішки для піску, якими облаштовували укриття, оборонцям роздавали їжу, яку привозили волонтери… З часом Олена повернулася до своїх обов’язків на державній службі, бо проблеми ветеранів та їхніх родин нікуди не зникли. Навпаки – їх ставало більше. Паралельно й допомагала тим, хто боронив рідні Суми.
«Коли працювала в обласному департаменті соцзахисту, часто спілкувалася з військовими. Вони не раз запрошували мене до себе у військо. Проте я вагалася. Все хвилювалася, що буду там робити, як можу бути корисною, адже військова спеціальність ще й під час війни – це дуже серйозно і відповідально. Навіть співбесіду проходила в деяких підрозділах. Але через страх і моральну неготовність все не наважувалася на рішучий крок. Проте в 2023 році свідомо прийняла рішення вступити на військову кафедру. Вирішила: коли закінчу, тоді й визначатимуся з подальшою роботою».
Торік у березні Олена з рідними дізналися, що її старший брат зник безвісти під час участі у бойових діях на Луганщині. Напевне, ця трагедія стала відправною точкою рішення жінки доєднатися до лав ЗСУ. І того ж року, після присвоєння їй звання молодшого лейтенанта, 21 жовтня Олена вже була призвана до лав Збройних Сил України. Зараз проходить службу в одному з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у Сумській області на посаді офіцера відділення цивільно-військового співробітництва. Цю роботу, як каже жінка, вона обирала серцем.
«Напрямок цивільно-військового співробітництва став логічним продовженням мого попереднього досвіду. Тут поєднуються робота з людьми, комунікація, взаємодія з громадами та органами влади. Для мене це можливість бути містком між військом і суспільством. Допомагати, супроводжувати, підказувати родинам безвісти зниклих військовослужбовців, як діяти в тих чи інших ситуаціях. Одним із найвідповідальніших і найемоційніших напрямків роботи є зустріч полеглих Захисників «на щиті» та сприяння організації поховання з військовими почестями. Це моменти, коли особливо гостро усвідомлюєш ціну нашої свободи. У такі дні ми взаємодіємо з родинами, громадами та відповідними структурами, щоб гідно вшанувати пам’ять воїна. Найважливіше – не лише організувати всі необхідні заходи, а й підтримати рідних, які переживають важку втрату.
Невимовно боляче дивитися в очі матерям, дружинам і рідним наших загиблих Захисників, коли на кладовищі передаєш їм український прапор. У такі моменти важко знайти слова, які могли б полегшити їхній біль. За посадою і відповідальністю маєш бути стриманою, але залишатися байдужою неможливо. Іноді єдине, що можеш собі дозволити, – мовчки витерти сльозу та віддати шану Герою, який заплатив за Україну найвищу ціну.
Я давно працюю з ветеранами і їхніми сім’ями. Я бачила в їхніх очах віддзеркалення війни. Проте, коли зник мій брат, стала відчувати їхній біль ще потужніше.
Я розумію весь алгоритм дій при пошуку людини, яка зникла за особливих обставин. Але коли з цим стикнулася сама, стало ясно, що до цього ніхто не може бути готовим. І біль, і розпач, і страх не покидають душу. Ми живемо надією, що він повернеться, що він живий. Проте мамі не можу казати, що все буде добре. Добре вже не буде. Це розуміємо всі. А поки що, як і всіх у подібній ситуації, дуже лякає невизначеність. Час іде. Розумію, що так може тривати багато років. І, на жаль, нічого вдіяти, крім чекати і сподіватися, ми не можемо», – зізнається Олена Вакуленко.
Родина щодня переглядає соціальні мережі, де публікують інформацію про полонених військовослужбовців. Вдивляються у кожне фото, кожне прізвище, кожне повідомлення, не втрачаючи надії побачити серед них найдорожчу людину.
«Одними з найприємніших моментів у моїй роботі є дзвінки родинам звільнених з полону військовослужбовців, коли можу привітати їх із поверненням рідної людини додому. Після місяців або навіть років тривоги, невідомості та очікування відчувати їхню радість – безцінно. Саме такі моменти допомагають витримувати біль від втрат і нагадують, що боротьба за кожного українця має сенс. І я дуже чекаю на такий же дзвінок щодо брата».
